Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

7

Уявлення не маю, що відбувається в наших стосунках із чоловіком. Здається, того дня ми перейшли якусь межу, про існування якої я раніше не здогадувалася.

Назар змінився.

З ніжного й чуттєвого коханця він перетворився на звіра. Наша близькість стала неправильною та болісною.

Так, до народження Зойки в нас було все пристрасно та дико. Але зараз пристрасть Назара лякає мене.

Дивлюся на своє тіло в синцях від укусів, і мені стає недобре. Чоловік ніби мітить мене собою. А ще постійно дивиться із підозрою. У ньому прокинулися неадекватні ревнощі, які він постійно виплескує на мене.

Раніше я за ним такого не помічала…

Навіть не знаю, подобається мені такий Назар чи ні. Адже ревнує — отже, любить. Але чомусь від цієї любові стає страшно.

Так, наші стосунки сповнюються новизною. Навіть у ліжку все не так, як раніше. Назар відкривається з іншого боку, раніше мені невідомого. Це інша людина. Тепер він дбає лише про своє задоволення і йому зовсім начхати на моє.

Я намагаюся з ним поговорити, але нічого не виходить. Назар відповідає, що все це мої вигадки, нічого не змінилося. А варто мені зауважити вголос, що він став іншим, як чоловік одразу змінює тему.

Може, він був таким завжди, просто я цього не помічала?

Хитаю головою.

Уже тиждень перебуваю у якомусь підвішеному стані. Розумію, що треба й чоловікові догодити, і самій не загубитися, вигадуючи проблеми.

Ще й Зайка стала примхливою. Кажу Назару, що їй потрібно в садок, але він категорично проти:

— У моєї дитини є матір. Ти все одно нічого не робиш, вдома сидиш. Ось і займайся з дочкою.

— Я ж не педагог, — намагаюся його напоумити. — До того ж і мені набридло вдома сидіти. Адже ти казав, що візьмеш мене до себе в офіс, коли Зоя підросте.

— А вона підросла?

Він дивиться так, що в мене зникає все бажання продовжувати розмову. Але я пересилюю себе:

— Це означає ні»?

— Це означає «ще рано», — поправляє чоловік. — І брати дружину на роботу — погана ідея.

А ще через кілька днів він раптом каже:

— Сходи в салон. Ти погано виглядаєш.

— В сенсі? — здивовано дивлюсь на нього.

— Зачіску зміни, пофарбуй волосся чи що ви там, жінки, робите.

Розгублено кліпаю.

— Ти ж казав, тобі подобається мій природний колір…

— Але це не привід себе запускати. Подивися, на що ти перетворилася. Якщо гроші потрібні, я дам, скільки треба. Тільки приведи себе до ладу й не ганьби мене.

Від цих слів до горла підкочує грудка.

Отже, ось як він думає про мене. Я його ганьблю…

У пам’яті раптово спливає оцінювальний погляд, яким у перші секунди зустрічі нагородив мене Мирослав. Може, він також зазначив, що я себе запустила?

Ця думка боляче ранить.

— Добре, наступного тижня схожу.

— Сьогодні, — з натиском каже Назар. — І на фітнес якийсь запишись, зовсім себе розпустила. Зойці вже три роки, а в тебе досі боки висять.

Від образи закушую губу.

Але він у чомусь правий. Я вже давно не оновлювала зачіску. А колись через день ходила в салон робити зачіску. Може, і справді зробити манікюр, брови, вії… Загалом, треба зайнятися собою.

Ще подруги все частіше почали питати в чаті, чому я давно не оновлюю фото в соцмережах. Підколюють, мовляв, невже викласти нічого.

«А що там Назарчик? — запитує Інга, найбільш задерикувата з усіх. — Гроші ще дає чи все, «кохання минуло, зів'яли помідори»?»

Вона завжди вважала, що мені із чоловіком незаслужено пощастило. Мовляв, гарний мужик, гроші дає, салонами дозволяє ходити, допомагає в усьому. І за які заслуги мені одній це все?

Раніше я сприймала її слова як дружнє підколювання. А тепер усе частіше чую в них заздрість.

Черговий випад із її боку просто ігнорую. Але в салон усе ж таки вирішую сходити.

— Добре, — тяжко видихаю, — запишуся до салону. А із Зайкою хто посидить?

— Виклич няню.

— Ти ж знаєш, вона їх не любить. Починає вередувати…

— Ксано, годі шукати виправдання! — Назар обриває мене різким тоном. — Чи ти забула, чия дружина? У мене будь-якої миті може бути ділова вечеря з важливим партнером. І ти маєш бути зі мною як запорука моєї стабільності та серйозних намірів. Зрозуміло?

Так, таке трапляється. Чомусь ділові партнери, особливо іноземці, вважають, що якщо бізнесмен має сім’ю, то з ним можна мати справу. Як на мене, це нісенітниця. Дружина, коханка — як їхня наявність чи відсутність впливає на здатність чоловіка керувати своїм бізнесом?

Але заперечувати я не смію.

Треба так треба. Тим паче вже сама вирішила зайнятися собою.

Того ж дня дзвоню Тамарі — найдавнішій із подруг. Ми з нею зі школи знайомі. Запитую, чи не хоче вона сходити зі мною в спа-салон.

— В понеділок? Вибач, але я на роботі, — чую у відповідь. — У мене ж немає багатого чоловіка, доводиться самій працювати.

У її голосі прозирає сарказм. Боляче таке чути від близької людини. Тим більше що Назар не такий уже й багатий.

Але я сама винна. Вийшла заміж однією з перших у нашій компанії й народила. З шести моїх подруг дві вже розлучилися, одна — мати-одиначка, яка живе на допомогу та аліменти, три інші зайняті кар’єрою. Тільки в мене особисте життя склалося, і за це я постійно відчуваю незручність, коли мова заходить про мужиків. Дівчата перетирають кістки своїм колишнім чоловікам та коханцям, а я… а мені соромно. За те, що поскаржитися нема на що. А хвалитися незручно.

Тому згодом я віддалилася від них. Та й Назар постійно казав, що мені не потрібні такі подруги.

Тоді я літала з ним, як на крилах. Дивилася в рот, ловила кожне слово і серйозно вірила, що «такі подруги» мені не потрібні. Наше спілкування з ними поступово звелося до рідкісних листувань у чаті. А одного чудового дня я зрозуміла, що подруг у мене більше немає. Є шість чужих жінок, зайнятих своїми проблемами, які чомусь продовжують місяцями мовчати в одному чаті, але не виходять із нього. Наче на щось сподіваються. Або чогось бояться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍