Елінор Портер - Полліанна дорослішає

руки й ноги. Тепер я маю намір з них скористатись… і змушу кого-небудь зрозуміти, що я здатен правильно їх застосовувати!

Наступної миті його вже й сліду не було.

«Який дивний чоловік! — подумала Полліанна. — Однак, він дуже славний і до того ж особливий».

Вона теж підвелась і рушила далі парком. Тепер вона знову була сама собою, веселою і бадьорою. Вона знову ішла вперед із відчуттям людини, якій невідомі сумніви. Зрештою, той чоловік сказав, що це громадський парк. Отже, вона має право разом з усіма прогулюватись у ньому. Дівчинка наблизилась до ставка і через місточок перейшла на протилежний берег до того місця, звідки відпливали човники. Якийсь час вона спостерігала, як у човниках катаються діти, сподіваючись побачити серед них чорні кучері Сюзі Сміт. Ясна річ, Полліанна сама охоче покаталась би по ставку в одному з гарних човнів. Але оголошення на причалі визначало ціну за одне коло ставком: «п’ять центів». А вона з собою грошей не прихопила.

Полліанна рушила далі і, не полишаючи надії, усміхнулася кільком жінкам, двічі навіть намагалась заговорити. Але першим із нею ніхто не заговорив, а ті, до яких вона зверталася, тільки холодно глянули на неї і заледве відповіли. Невдовзі Полліанна вийшла до іншої алеї. Там, у кріслі на колесах, сидів якийсь блідий хлопчик і читав книжку. Полліанні страх як кортіло заговорити з ним, але він був настільки захоплений своєю книжкою, що вона не наважилась його потурбувати. Зробивши ще кілька кроків, вона несподівано побачила вродливу, але дуже сумну дівчину, що сиділа на лавочці геть самотньо, втупивши очі кудись у простір, з таким самим виразом, як недавній співбесідник Полліанни.

— Як ваші справи?! — радісно підбігла до неї Полліанна. — Я страшенно рада, що знайшла вас! Я так довго вас шукала, — додала вона, сідаючи на вільний край лавочки.

Вродлива дівчина, здригнувшись, обернулась до Полліанни з надією в погляді.

— Ох! А я думала, що… — розчаровано промовила вона, знову спираючись на спинку лавочки, а тоді запитала ображено: — Чому ви кажете, що шукали мене? Я вас бачу вперше у житті.

— Я вас теж, — усміхнулась Полліанна. — Але я справді вас шукала. Зрозуміло, я не могла знати, що це будете саме ви. Але я хотіла зустріти кого-небудь, хто цілковито сам. Так само, як я. Розумієте? Сьогодні тут здебільшого люди, які прийшли не самі. Розумієте?

— Розумію, — ствердно кивнула дівчина. — Бідолашне дитя. Як прикро, що тобі випало дізнатися про це так рано.

— Дізнатись… про що?

— Про те, що ніде так не самотньо людині, як у галасливому натовпі великого міста.

Полліанна наморщила лоба, замислившись:

— Невже? Не уявляю собі, як може бути самотньо, коли навколо люди. А втім…

Вона ще більше наморщила лоба.

— Я сьогодні справді почуваюсь тут самотньою, хоча навколо стільки людей. Але їм до мене нема діла. Чи вони просто не звертають уваги.

Вродлива дівчина гірко розсміялась:

— То ж бо й воно! Їм ніколи немає діла, і вони не звертають уваги. Натовп є натовп.

— Дехто все ж таки звертає увагу. І з цього ми можемо радіти, — спробувала переконувати її Полліанна. — Тепер, коли я…

— Авжеж, дехто звертає увагу… — перервала її співбесідниця і, знову здригнувшись, перелякано глянула на стежку позаду Полліанни. — Дехто звертає увагу… і навіть надмірну…

Полліанна злякано скулилась — цього дня вона так часто наштовхувалась на людську неприязнь, що зробилась чутливішою, ніж завжди.

— Ви мене маєте на увазі? — ніяково перепитала вона. — Вам не хотілось, щоб я… щоб звертала на вас увагу?

— Ні-ні, дитино! Я мала на увазі геть іншу людину. Того, кому не слід би звертати на мене увагу… Я навіть задоволена, що маю тепер з ким поговорити. Це спочатку я подумала, що це хтось із дому…

— То ви теж тут не мешкаєте, так само, як і я? Тобто ви не завжди тут мешкаєте?

— Так, зараз я тут мешкаю, — зітхнула дівчина. — Я тут мешкаю, але не можу сказати, що я тут живу.

— А що ж ви тут робите? — зацікавилась Полліанна.

— Що роблю? Гаразд, я розповім тобі, що я роблю! — вигукнула дівчина з гіркотою в голосі. — Зранку до пізнього вечора я продаю вишукані мережива і яскраві стрічки дівчатам, що знай регочуть і теревенять. Тоді повертаюсь додому — в убогу комірчину на четвертому поверсі з єдиним віконцем на задній двір. У тій кімнатці вміщається лише вузьке продавлене ліжко, старий умивальник із щербатим кухлем, кульгавий столик і я сама. Влітку кімната розпечена, як пічка, а взимку вона холодна, наче крижана печера. Але це єдиний мій прихисток у місті. Вважається, що там я маю сидіти, коли не працюю. Але сьогодні я вийшла на свіже повітря. Не хочу ні сидіти у своєму закапелку, ні йти по книжки у стару бібліотеку. Сьогодні у нас останній вільний вечір цього року — додатковий, і я б хотіла приємно згаяти час… принаймні оцей один раз. Я теж молода і люблю жартувати і реготати не менше за дівчат, яким я щодня продаю мережива і стрічки. Тож сьогодні я маю намір жартувати і сміятись.

Полліанна усміхнулась і схвально кивнула головою:

— Я рада, що ви так міркуєте. Я теж такої думки. Бути щасливою набагато веселіше. Правильно? Коли на те пішло, Біблія наказує нам так поводитись — веселитись і радіти. У ній згадується про це вісімсот разів! Утім, ви либонь самі знаєте, в яких місцях у Біблії згадується про радість.

Вродлива дівчина заперечно похитала головою. Обличчя її прибрало дивного виразу.

— Та ні, — сухо заперечила вона. — Я б не сказала, що згадую про Біблію.

— Не згадуєте? Може, й ні. Але, знаєте, мій батько був пастором, і він…

— Пастором?!

— Так, а що? Ваш теж? — вигукнула Полліанна, помітивши реакцію співрозмовниці.

— Так… — відповіла дівчина, трохи зашарівшись.

— Ох! Він так само, як і мій, вознісся на небо до Бога і янголів?

Дівчина відвернула обличчя.

— Ні. Він іще живий, удома… — відповіла вона ледь чутно.

— Ой, ви маєте бути щасливою! — зітхнула Полліанна. — Я часом думаю: от якби побачити батька ще хоч разочок! А ви ж бачитеся зі своїм батьком?

— Не надто часто. Він там, а я тут.

— Але ви зі своїм можете бачитись, а я зі своїм ні. Він пішов до раю, до моєї матері і решти наших. А у вас мама теж є? Земна мама…

— Так…

Дівчина неспокійно засовалась на лавці, так, наче намірялася підвестись і кудись іти.

— Ой, то ви можете бачитися з ними з обома! — видихнула Полліанна з тугою в голосі і на обличчі. — Яка ж ви маєте бути щаслива! Бо на світі ж немає нікого, хто по-справжньому дбає