Регіна Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

пальцями, щоб вони не впали на підлогу. Її руки від кінчиків пальців до ліктів були вкриті опіками від жиру, що бризкав навсібіч. Вона відкривала заклад о четвертій ранку і йшла додому о першій. Жінці було 37, і вона почала працювати в «Макдональдсі» ще підлітком. Сара мріяла про власний ресторан і обожнювала працювати на грилі.

— Це важко. Робота нон-стоп. Це або зламає тебе, або зміцнить твій дух, — казала вона.

Під час ланчу я збирала бургери, «бігмаки», чвертьфунтові та потрійні чизбургери. Я гадала, що чизбургер називають «потрійним», бо в ньому три шматки сиру. Кому спаде на думку їсти бургер із трьома котлетами?

Починаючи з 11:30 і до першої ми просто зашивалися. Люди робили спеціальні замовлення на десятки бургерів. Ми мали користуватися спеціальними щипцями для м’яса, але це значно уповільнює процес. Я спробувала працювати в пластикових рукавичках, але пальці злипалися. Тому почала робити все голими руками й одразу обпекла кінчики пальців.

Наступного дня мене поставили коло віконця «Макдрайву», де водії забирали свої замовлення. Усе, що я мала робити, — це видавати пакунки з віконця. Чи може бути щось легше? Однак ніхто не попередив мене про «мовний бар’єр». На екрані комп’ютера наді мною з’являлися незрозумілі абревіатури: SACHBI, SAMFEG, SAEGBI. Щоб розшифрувати цей код, знадобилася ціла година: SA — сосиска, BI — бісквіт, MF — мафін, EG — яйце, CH — сир. А що таке VANCON? Ванільний ріжок. Морозиво на сніданок? Гм, виявляється, я не єдина дивачка, яка полюбляє їсти морозиво вранці.

Кей, яка того дня була моєю наставницею, нагадала мені, що верхню частину пакунка треба акуратно загортати, а не зминати, а також не спиратися на віконце. Вона не сварила мене навіть тоді, коли я впустила пакунок у щілину між віконцем і автівкою. Кей було 37, вона мала двох дітей і працювала в «Макдональдсі» 12 років.

— Мені подобається, — зізналася вона. — Робота непроста, але й жити на допомогу з безробіття — теж не варіант.

Плинність кадрів тут дуже висока. Більшість працівників звільняються, щоб піти до коледжу або знайти іншу роботу. Дехто не може впоратися зі стресом. У свій останній робочий день я зрозуміла, чому так трапляється.

Один відвідувач посадив свого маленького сина на прилавок і замовив потрійний чизбургер. А потім сказав, що я його неправильно зрозуміла. Виявляється, він хотів «меню». Я виконала замовлення. Клієнт знову сказав, що я помилилася. Він хотів «меню», але бургери в ньому мали бути без сиру. Потім він почав скаржитися. Менеджерові довелося скасовувати замовлення п’ять разів. Я мало не порушила пункт 7 із «10 заповідей „Макдональдсу“»: «Наші клієнти — не ті люди, з якими варто сперечатися чи змагатися в дотепності». Йому пощастило, що я не порушила одну зі справжніх заповідей — «Не убий».

Той відвідувач бачив у мені невдаху, яка працює в ресторані швидкого обслуговування. І таку помилку роблять багато людей. Це неправильно. Годувати людей і покращувати настрій незнайомцям — шляхетна робота. Мартін Лютер Кінг-молодший мав рацію, коли казав, що будь-яка праця, яка звеличує людство, є важливою і гідною.

Усі, з ким мені пощастило працювати в тому «Макдональдсі», звеличували людство. А ще вони чудово знали, як зберегти власну гідність. Для них то не була «чорна робота» — то був фундамент для майбутніх здобутків і мрій. Про це вам можуть розповісти колишні працівники — Джей Лено, Стар Джонс, Шанья Твейн, Рейчел Мак-Адамс і Джефф Безос, засновник компанії «Amazon».

Коли я завершила свою кар’єру в «Макдональдсі», власник ресторану запитав мене про враження, які я отримала від роботи. Я порадила йому позбутися кепок, поставити коло віконця «Макдрайву» стілець, на якому працівник міг би відпочити, і підняти всім зарплату.

Урок 10

Навіть помилки мають право на життя

Кожний витвір починається з грудки жалюгідної глини.

У кожному витворі гончар залишає частинку себе.

Тільки він здатний чути глину. Він прислухається, щоб дізнатися про ступінь її міцності, її обмеження, щоб уникнути їх або ж скористатися ними — і створити шедевр.

Я ніколи не пробувала займатися гончарством, але спостерігала за тим, як Том Ґедеон сидить за гончарним кругом, бере шматок яскраво-помаранчевої глини, починає її розминати знизу догори, намагаючись зробити поверхню максимально гладенькою, а тоді відцентровує на крузі. Він сказав, що саме в цьому й полягає секрет — зосереджуватися на головному, на центрі.

Люди, які відвідують єзуїтський заклад у Клівленді, прагнуть пізнати цей гончарський дар: зосереджуватися на головному й розслабитися, дозволивши Гончареві формувати їхнє життя.

У 78 років отець Ґедеон, якого всі називали Томом, усе ще бачив себе як шматок глини в руках Гончаря. Мабуть, він міг би процитувати рядки з Єремії 18:6: «Чим є глина в руках гончаря, тим є й ви у руках Моїх». Але він не цитує Біблію, а дозволяє глині говорити від свого імені.

На єзуїтського священика Тома висвятили в 1956 році, після чого протягом 16 років він керував молитовним притулком, а потім 20 років подорожував країною як виконавчий директор «Retreat International». Він стояв коло витоків професійної організації, що зараз налічує понад 500 притулків у США та Канаді.

Після виходу на пенсію чоловік жартував, що з релігійного життя на пенсію не виходять, а тому називав себе «митцем на відпочинку». Він прогулювався святинею, що розкинулася на 57 акрах, намагаючись допомогти іншим почути «вселенський заклик до святості», і використовував для цього мистецтво.

Коли в 1962 році він працював директором молитовного притулку, отець Ґедеон чіпляв на стіни традиційні витвори релігійного мистецтва — зображення Марії, Ісуса, храмів.

— Я нав’язував ці речі людям, — скривившись, каже він.

А повернувшись туди у 2000 році, він зняв усі ці «святі» картини й почепив замість них свої фотографії. Розквітле латаття, човни з веслами в туманній бухті, квітка, що проростає крізь брудний сірий паркан, — докази того, що навіть у найтемніших куточках життя живе краса.

— Оці картини і справді святі, — наполягає він. — Природа — це Боже звеличення краси.

Кожна зі світлин зафіксувала момент, який його вразив, і він «упіймав» його своєю камерою, щоб інші теж могли відчути цей захват. Отець Том фотографував протягом усього життя, але ніколи не торкався глини, аж доки одна черниця запропонувала йому спробувати це зробити. Як чудово перетворювати шматок глини на вазу, миску або чайник! Він називав це мистецтво «первісним досвідом пізнання Бога».

Він працював у крихітному приміщенні за гаражем, що швидше нагадувало комірчину для інструментів —