Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

він не відповів. По–перше, він і сам не знав всього, а по–друге, та відповідь в світі комп'ютерів, глобальної комунікації та сприяння злу, не мусила б бути правильно зрозумілою. Нехай краще залишиться таємницею. Нехай вона буде невиявленою. Так було б точно краще для всіх.

– Вдарить днями…

Вебер торкнувся пальцями ксерокопій парафіяльних книг. – Знову заб'є багато невинних людей.

– Святий отець дізнався таємниці сповіді? – тихо спитала монахиня.

– Ні. Але ж від вікарія знаю, хто прийшов на сповідь, і з зовсім непов'язаних зі справою нотаток здогадуюся, в якому стані духа був потім парафіяльний священик з однієї місцевості в Карконошах.

– І цього достатньо?

Рухом голови ксьондз заперечив.

– Недостатньо. Але ж сценарій повторюється.

Сестра Юстин здогадалася, що Вебер має і інші відомості з їхнього джерела та з усієї мережі Вісімки. Просто він складає дрібнички в загальну картину. А це означало, що вони не знали нічого конкретного. Веберу, як і звичайно, прийдеться покластися на передчуттях та на архаїчній дедукції. На нещастя нехороших людей, ксьондз був у цьому дуже вправний.

– Чи остережемо ми "солдатів гріху"?

В своїх питаннях сестра Юстина була дуже конкретною.

– Ні, – зітхнув Вебер. – Я такої можливості не передбачаю. – Тепер він надовго задумався. – Але ж ти мусиш їм сказати, що вони повинні чатувати при об'єкті. Особливо вночі.

– Там щось станеться, правда?

– Щось страшне, – додав Вебер.

– Але ж якщо вони не здогадаються, що їм треба зробити?

Ксьондз стиснув плечима.

– То буде знак, що ми поставили не на тих людей. А правдива бестія зробить великий крок до волі.

Жінка швидко піднялася.

– Як я повинна їх повідомити?

– Їдь туди і перехопи їх у дорозі. Хтось підкине тебе швидким автомобілем.

– Коли мені потрібно їхати?

Вебер поглянув на свій золотий годинник.

– Негайно.

Опалювальна система на перший погляд була в порядку. Зрештою, відома фірма, назву якої було видно на величезних газових збірниках, гарантувала солідне виконання. Маюче таке реноме, вони напевно б не ризикнули робити якусь липу. Але ж, під них завжди міг прикинутися хтось інший. З часів інформаційної революції кожен міг виготувати будь–який фірмовий знак у себе вдома, не піднімаючи заду зі стільця.

Потоцька повернулась до автомобіля та витягла з багажника ноутбук. Потім відібрала декілька, з її точки зору суттєвих, знімків та вислала знайомому архітекторові. Потім повернулася до фотографування, але вже тільки оточення будинку. Звична поліцейська інвентаризація, як її навчили в офіцерській школі. Виходи, брами, під'їзди, шляхи евакуації, місця, які охорона може легко контролювати, а які – ні, стан забезпечень. В саду на неї звернули увагу двоє технічних працівників.

– Диви, та це ж та сама американка, що має нас викупити, – добіг до неї сценічний шепіт.

Ну так. Для поляка негритянка – завжди американка. Бо англійці, як відомо, всі на сто відсотків білі.

– А чого це ти так тихо? Вона ж ні ху–ху по–нашому не розуміє, – підслухувала Потоцька.

– Ну… нібито так… А задок в неї файний.

– Ага! А як ще випне його, коли робить фото, то…

Вона й випнула, але не для того, щоб будь–що показувати. Зовсім навпаки, їй хотілося сховати усміх на обличчі і мати причину одвернутися тилом. Чоловіки ще шепталися.

– Цікаво, а яка в неї пизда?

– Вважаєш, що чорна? – зацікавився другий.

– Ні, то я на фото бачив, що не чорна, а от велика?

– Хмм?

– Ну, ти ж знаєш, що у негрів, нібито, хуї більші, ніж у білих, так що у неї повинна бути більша пизда, чи ні?

– Ну… може й так.

Потоцька, весь час стараючись не показувати обличчя, пішла до машини. На щастя, Макабра вже чекав там.

– А Олек що, все з завідуючим балакає?

При цьому вона перевірила в ноутбуці, чи пройшли знімки.

– Іде, іде, – показав рукою сержант. – Щось вихилясами. Як би від одного краю стежки до другого.

Потоцька оглянулася. Факт. Але ж була надія, що до машини добереться.

– І як там завідувач? Нас не проводить?

– Ні, – коротко кинув Майхржак. – Упився.

– І було схоже, що голівонька в нього слабенька, – прокоментувала Потоцька.

Але надінспектор знову заперечив.

– Ні. Вважаю, що це ті тисячі євро вдарили йому до голови. І він упився.

На початку дещо хитливим, але ж по мірі скорочення дистанції більш певним кроком, Майхржак дійшов до "мерседеса" і відкрив двері.

– Господи! А це що таке? – заволав він.

Потоцька зацікавлено зиркнула. На задньому сидінні лежав досить довгий городній шланг.

– Шланг, – пояснив Макабра.

– І що він тут робить?

– А мій на дачній ділянці пробили, так я звідси взяв.

– Я єбу, – Потоцька укрила обличчя в долонях. – З глузду з'їхав?

– Це ж чому? Хто дотумкає, що тип, який приїхав на такому лімузині спиздив шланг? Ніхто.

Мисленню Макабри трудно було відмовити в логіці. Потоцька з Майхржаком, матюкаючись на чим світ стоїть, скинули заболочену гуму під ноги. І обидва теж дотумкали, чому сержант не сховав шланг до багажника. Таке вже хтось міг і помітити.

Невідомо, куди подівся тип зі сторожової будки. Браму довелося відкривати одному з садівників, спеціалістів з брудних коментарів. Потоцька не могла відмовити собі в маленькому задоволенні. Вона опустила скло і сказала красивою польською мовою:

– А вагіна в мене нормального розміру, – сказала, прикрасивши цю інформацію усмішкою.

Макабра вдарив по педалі газу, і лімузин викотився на гравійну дорогу серед дерев. Майхржак скривився.

– З глузду з'їхала? А якщо він комусь скаже?

– Запевняю тебе, що це він не повторить нікому на світі, – хихотіла поліцейська.

– Боже… Ну і команда мені дісталася. Одна удає англійку, а потім по–польськи говорить, другий садовий шланг пиздить, а….

– А третій з самого початку накачується коньяком, – продовжила Потоцька. – І дійсно, воєводське управління повинно нами гордитися.

– І все це ми робимо, катаючись на машині, вкраденій з поліцейської стоянки! – с гордістю в голосі додав Макабра.

Довгий час їхали, не одзиваючись ні словом. Головна дорога була такою ж пустою, як і раніше. І такою ж красивою. Серпантини, густий ліс, що приводив на думку ті прадавні пущі, про які читали в книжках. Кондиціонер поволі усипляв, чоловік просто западав в м'якеньке