Володимир Володимирович Рафєєнко - Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко

війна, і для тих, хто таких снів не бачить (підходить до Васі, що дивитися на нього сумними очима). Скажи їй, Васю, скажи правду. Скажи, ось він, переді мною стоїть, той самий ворон. Високий, худий, на голові щось типу голови ворона, але ж усім зрозуміло, що це просто маска, яка щось приховує чи щось символізує.

Данило Андрійович (Казимирові): Сідай поруч. Нам тут не наливають, але й не женуть.

Вася Цвіт (Марії): Що символізує ворон?

Марія Цвіт: Звідки ж я знаю. Ти мені скажи!

Вася Цвіт: Посередник між небом і землею. Мені, власне, він усі ці роки, що ми тут жили, приносив звістки від батьків, які так і залишилися в Донецьку. І справді Казимир, мій студент і ворон, самособойний, як совість, незбагненний, як смерть, він присутній тут і зараз. Разом із моїм дідом, Данилом Андрійовичем. Сидять поруч і шкодують, що не можуть з нами випити вина.

Марія Цвіт (сміється): Васю, ти знущаєшся. Припини.

Вася Цвіт: Ти ж знаєш, по телефону я з батьком розмовляв раз на пів року. З мамою вже не чулися років шість. А він переказував мені все. І як вони перші роки не могли мені вибачити, що кинув рідне місто й обрав Україну. І як стали швидко старіти, хворіти, забувати, коли й чому все це почалося. Досі не можу повірити, що такі зміни можуть статися з людьми так швидко. Повірити в це не можу. Але повинен. Ти знаєш, що моя мати вже рік не встає з ліжка? Мусить до туалету повзти. Знаєш про це?

Марія Цвіт (гладить по голові): Васю, ріднесенький мій, Васю…

Вася Цвіт (в зал): Що батько вже нічого не пам’ятає. Ні про мене, ні про моє ставлення до Росії. Ні, зрештою, про своє. Не кажучи вже про причини цієї війни. Він виходить з дому й бачить тільки наслідки. Щоразу дуже дивується. Не розуміє, як може відбуватися те, що відбулося. Його якимось дивним чином вистачає на обслуговування їхніх потреб. Він навіть іноді щось читає, дивиться телебачення. А мама, уявляєш собі, щоранку питає: «Де мій Вася?» Ти знаєш про це, жінко? Вона питає: «Де мій Вася?»! А Вася, блядь, тут, під Києвом, гриби збирає сім років поспіль! До крові збирає ці гриби. Польський гриб замінив мені кров і лімфу. Ти знаєш це? Грибний мисливець твій чоловік. Письменник самособойної України. Шанувальник Семенка й Домонтовича. Він же Петров. А мама прокидається вранці, дивиться на свого чоловіка, мого тата, і питає: де син її і чому він не разом із ними (плаче).

Марія Цвіт: Боже мій, Васю, але ж ти напевно не можеш цього знати!

Вася Цвіт: Я знаю все це напевно. І не можу повернутися туди. Адже зі мною зроблять ще гірше, ніж зробили з Колею Хромим.

Марія Цвіт: Васю мій хороший, Васильку…

Вася Цвіт: А зараз, так. Він прилетів сюди, мій ворон, мій Казимир. Він просто зараз тут. Ти не лякайся. Вони свої, і дід, і ворон. Вони нам рідні. Про діда я тобі багато розповів, а крук (сміється) це, знаєш, у мене ще з дитинства, мабуть, від Едгара Аллана По. Він мене зв’язує з чимось важливим. Із чимось, що називається долею, культурою, смертю. Думаю, усе це ознака чогось важливого. І те, що вони вперше з 2014 року прийшли разом – це небесний знак. Упевнений, Маріє, я зрозумію все. Тільки вижити треба. Зараз вино це відкорковував і думав, як гарно, що в нас багато вина. Є в цьому щось святкове. Якийсь добрий знак. Хліба, правда, мало, а вина достатньо. Ми ж думали, гості приїдуть. Планували три дні річницю святкувати, радіти й кохатися. Ми ж усю цю їжу купували на нашу річницю. Морепродукти й рибу, оливки й сир.

Марія Цвіт (майже спокійно, хоча по її щоках течуть сльози): Сир уже з’їли.

Вася Цвіт: Хто ж міг подумати, що вторгнення почнеться на нашу з тобою річницю?

Марія Цвіт:Ніхто не думав. Та ти не сумуй. Не пропадуть вино й оливки. Якось запросимо наших дачних друзів до нас (підіймає келих). За тебе, любий! (сміється). Казимиру й діду вітання! Шкода, що вони не п’ють. Божа Матір, збережи нас всіх!

Данило Андрійович: І тобі, Маріє, уклін.

Вибух. Темрява. У шафі дзеленчить посуд.

ЧАСТИНА 3

Сцена 1

Морозяний ранок. Вибухи й задимлення. Сосновий ліс, галявина, сонце, сніг. На галявині десятків зо три людей зі смартфонами й телефонами в руках ловлять мобільну хвилю, спілкуються, але розмов майже не чутно. На фоновому екрані горить півтора-два десятки вікон-розмов: українські військові, дорослі й діти, жінки і чоловіки різного віку. Спілкуються, плачуть, сміються.

Праворуч на повалених бурею старих стовбурах дерев сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Казимир і Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Всі дивляться в смартфони. Вася Цвіт і Марія Цвіт не зважають на інших, обіймаються, він щось шепоче їй на вушко, вона іноді тихенько сміється.

На головному екрані зі самого початку сцени у вікні-розмові Павлик. Він дивиться на ліс, на людей, що сидять, і знервовано позіхає. Бере слухавку, набирає, слухає. Кладе телефон на стіл. Варить собі каву.

Павлик: Не розумію, що в цьому лісі відбувається. Люба завжди в цей час телефонувала. Пізніше ніколи. І на сьогодні ми домовлялися. Ми ж домовлялися. Вона така хороша й відповідальна. Вона завжди як каже, так і робить. Але не треба так нервуватися, не треба.

На екрані з’являється Чоловік Серафими, сідає в крісло, закурює.

Чоловік Серафими: Люблю Серафиму. А якщо, бува, кричу на неї, то тільки тому, що в неї оця кончена мати! Вибачайте мені некультурне слово, але ж вона справді така. Не жаліє свою доньку. І ніколи не жаліла… (дивиться на ручний годинник). Мабуть, її мати затримує. Зараз зателефонує. Вона розуміє, як ми тут за неї хвилюємося. Діти просили все-все запам’ятати, що мама скаже, щоб потім їм переповісти.

Павлик: Скільки вашим дітям?

Чоловік Серафими: Дівчинці три роки. Хлопчикам сім і п’ять. Хороші в нас діти. Але геть не хочуть звикати, що з ними поруч тільки бабця й тато. Дуже сумують за Серафимою. Щодня доводиться їм пояснювати, як таке можливо, щоб їхня мама була не з ними. Досі не розумію, як пояснювати дітям, що таке війна і чому росія робить те, що робить.

Павлик: Довго