Володимир Володимирович Рафєєнко - Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко

У суботу-неділю – печальний, часто брудний чоловік із очима, засліпленими якимось нікому не відомим горем. Його до нас запрошували нечасто. Завжди дарував моїй мамі квіти, коли приходив до нас. І казав: «Прошу пані». Це, здається, трішки дратувало батька. (підводиться, задумливо всміхається, повертається в ліжко, останні речення промовляє до дружини) Данило Андрійович і Казимир – ось моя точка перетворення. Якщо вже хочеш знати. Він повів мене в мою пам’ять і в мою Україну, коли настав 2014 рік.

Пауза. Данило Андрійович підводиться і, заклавши руки за спину, підходить до ліжка. Нахиляється до Марії, підтикає ковдру, ніжно торкається волосся Марії. Вона несвідомо мружиться й усміхається.

Данило Андрійович: Сьогодні слухав, як ти Шекспіра їй озвучував, молодець, виразно. А я от цілий вечір роздумував над «Маніфестом кверофутуризму» Михайля Семенка. Прикольний текст. Як вважаєш? Цей Семенко дуже актуальні речі каже про співіснування національного й загальнолюдського. Так би мовити, онтологічного простору й побутової емпірики (сідає на підлогу біля ліжка).

Вася Цвіт (намагається не дивитися на Данила Андрійовича): Можу розказати про маніфест Семенка. Щоб не заснути. Ну, ти пам’ятаєш Семенка? Теоретик українського футуризму, українська лірика, урбаністична тематика, Розстріляне відродження. Смішний і хороший був дядько.

Марія Цвіт (стенає плечима): Ти тільки раз його мені колись читав, нічого не пам’ятаю. Щось там дуже все заплутано й неясно.

Вася Цвіт: Усе там ясно, і пам’ятати немає чого. А в його маніфесті головна штука – самособойні речі.

Марія Цвіт: Які-які речі?

Вася Цвіт (жвавішає): Самособойні. Прекрасне слово, я вважаю! Вже не знаю, що там Семенко достеменно вкладав у це поняття (сміється), але можу розказати, як розумію сам. Самособойні речі – це речі, що засновуються на самих собі. Узагалі, у Семенка це, мабуть, від Бергсона, а з іншим, це сократівська філософська гілка. Він має на увазі, що є такі речі, як-от, скажімо, совість, добро, краса. Вони ні на чому не засновуються, розумієш? Вони містять у самих собі свою основу. Існують тому, що існують. От на чому, скажімо, базується совість? На совісті! На собі самій. Вона є безперечним і єдиним фундаментом для самої себе. Розумієш? Це класична кантівська тавтологія. Закон тому, що закон. Добро тому, що добро.

Марія Цвіт: Україна тому, що Україна.

Вася Цвіт (з радісним здивуванням): Так, Маріє, саме так! Україна тому, що Україна!

Данило Андрійович: Розумна дівчина. Схоплює все моментально.

Вася Цвіт (у зал): Так, звичайно, Україна така ж сама ціннісна річ, як і совість. Україна – це постійне зусилля. Вона набувається тільки в зусиллі. От, скажімо, можна постійно відчувати потребу бути совісним чи бути добрим. Але так ніколи в житті й не зробити жодного доброго вчинку. Бажання добра – не є добро. Бажання України – не є Україна. Ти можеш бути етнічним українцем, жити тут, але не мати жодного стосунку до цієї країни. Україна – це свідомий вибір людини. Вона, як совість, не тотожна тим речам, через які проявляється у світ. Ні нашим родинам, ні крові, яка рухається нашим тілом. Ні уряду, ні парламенту, ні офісу президента. Вона є основою для самої себе в наших серцях і в наших життях. Вона щось принципово ідеальне, що потребує постійного втілення. І немає кому, крім нас! Розумієш? Немає кому.

Кілька вибухів, після яких посуд дзеленчить і в шафі щось падає.

Марія Цвіт: Боже, Твоя воля!

Вася Цвіт: Це зовсім поруч (підіймається, підходить до вікна, відсовує чорну тканину). Маріє, це в сусідньому кооперативі впало. Через озеро. Між нами напряму – метрів вісімсот. Здається, там горять хати. Що робити?

Марія Цвіт: Нічого не робити.

Вася Цвіт: Може, спробувати піти туди, як думаєш? Хоча, звичайно, по дорозі йти тут, мабуть, із годину. І там, напевно, брама на ніч зачинена, як і в нас.

Марія Цвіт: І брама зачинена. І собак вони відпускають на ніч. І вночі годину пішки дорогами, по яких російські бетеери їздять, ти не підеш. Тільки через мій труп, Васю. Сиди вдома, Бога ради!

Вася Цвіт: Слухай, а може, там комусь допомога потрібна?!

Марія Цвіт (кричить): Мені, Васю, мені допомога потрібна! Я збожеволію, якщо ти вийдеш вночі з дому за п’ять кілометрів без зв’язку і світла! Якщо будеш потрібен, хлопці з терооборони за тобою прийдуть! Будь на місці! Хай краще твій Данило Андрійович туди сходить!

Данило Андрійович (гортає Біблію): Ага, усе кинув і пішов. Знайшла молодого.

Марія Цвіт: Слухай, у нас із нашої, так би мовити, річниці десь залишалося вино. Васю, давай пляшку відкоркуємо. Щось так мені важко, так важко. Може, трішки відпустить?

Вася Цвіт: А я не проти, ти знаєш.

Вмикає свій ліхтарик, підводиться, виходить. За хвилину повертається з пляшкою і двома келихами. Наповнює вином, подає. П’ють.

Вася Цвіт: Ще кілька пляшок залишилося. То вже хай на крайній випадок. Ніхто не знає, скільки нам ще тут бути. Як птахи небесні, їй Богу, живемо. Самі не знаємо, чим.

Марія Цвіт: Птахи небесні, кажеш? Це дуже доречно. Просто, аж так влучно, що прямо в ціль (пригортається до чоловіка, заглядає йому в очі). А тепер скажи мені чесно, Васю, чому ти згадав сьогодні того велетенського крука, який ніколи не прилітав до тебе й ніколи не жив у нас на мансарді, і не пив там портвейн із тобою, не літав над твоєю головою весь березень і квітень 2014 року, не кричав трьома мовами «війна, біжіть із дружиною на Дніпро і кручі, щоб було видно, було чути, як реве ревучий»? Який, навіть зважаючи на те, що розмовляв українською, не міг знати напевно, що за кілька місяців після нашого виїзду до Києва снаряд зруйнує нашу з тобою квартиру на окраїні Донецька. І ніколи цей неіснуючий ворон не міг бути твоїм студентом, бо птахів, тим більше, такої величини, зазвичай не пускають в університетські аудиторії.

З фотелю підводиться Казимир.

Казимир (у зал): На мансарді не жив, тут вона права. І на лекціях присутній не був. Тут Вася перебільшує, що й казати. Він гуманітарій. У них уява така, що нам з вами не дай Бог таку мати. Але розумієте, ми, птахи, для того й існуємо, щоб ставати дороговказом для всіх, хто бігає стежинками міського парку чи не бігає. Для тих, хто ходить у сутінках, вдивляючись у донбаське грозове небо чи просто дивиться у вікно. Для тих, хто бачить сни, у яких починається ядерна