Черкащенко Дарія - Місячний син. , Черкащенко Дарія

Глава 4.

Після пригоди в саду Лінару наче підмінили. Вона перестала вигадувати дурниці та ускладнювати мою роботу. Завжди була уважна до моїх прохань та порад. Через два дні, коли до неї знову приїхали подруги, суворо заборонила їм розмовляти зі мною. І, як не дивно, ні словом не обмовилася про те, що сталося. Ні, про зустріч з Ітаном вона розповіла, у стилі найкращих жіночих романів, зовсім змінивши кінець зустрічі. 

- І що, він нічого не сказав з приводу присутності Роні? – поцікавилася недовірлива Крістін.

- Нічого, - легко збрехала Лінара. - Він з розумінням поставився до цієї новини, і був тільки радий тому, що я під надійним захистом і вдень, і вночі. 

- Дивовижно! - захопилася Крістін. 

- Нічого особливого, Ітан вчинив як справжній чоловік, який любить свою дівчину, - заперечила довірливіша Рене. 

Зі спійманого "стрільця" корисну інформацію вивудити не вдалося. Як завжди, такі замовлення робилися через посередників та імені справжнього замовника він не знав.

Моя робота тривала. Я був радий, що на мою підопічну не нападали щодня, але дні, які проходили в практичній бездіяльності, мене почали хвилювати. У гільдії у нас кожен день були обов'язкові фізичні тренування. Перебуваючи в замку я міг втратити форму, а то й зовсім набрати зайву вагу. Кухарі тут намагалися добре нагодувати своїх панів, а їв я разом з Лінарою, смачно та ситно. Тож було вирішено вечорами влаштовувати собі тренування: невеликий комплекс фізичних вправ та розминка зі зброєю. Добре, що кімната Лінари була простора, з високою стелею і ніякі предмети інтер'єру не постраждали. Сама дівчина була просто в захваті. Для неї мої піруети з мечами виявилися небаченим і захоплюючим видовищем. Вона, звичайно, намагалася не подати знаку. У перший день тренувань старанно вдавала, що читає. На другий день так захопилася, що геть-чисто забула про книгу, а наприкінці навіть зааплодувала. Вражений такою увагою, я підіграв їй, вклонився, наче актор на сцені й усміхнувся. Дівчина розвеселилася ще більше.

- Ти посміхаєшся! - вигукнула вона, починаючи активніше плескати в долині. - Це чудово! У тебе дуже гарна посмішка, чому ти її так старанно ховаєш? 

Я був задоволений і ще більше збентежений. Здавалося, що мої щоки палають і освітлюють кімнату занурену у сутінкову сірість. 

- Та якось не було нагоди, - пробурмотів я, старанно відволікаючись на запихання меча в піхви. 

- А як же наші посиденьки з дівчатками? Ми ж там постійно жартуємо, сміємось.

- Ну, я у ваші розмови не дуже вникаю, постійно зайнятий. 

- Так, я звернула увагу, як ти уважно на всі боки дивишся. Немов сова, шо шукає здобич. 

Я знову посміхнувся. 

- Чому саме сова? - зацікавившись питанням, я так і залишився стояти, тримаючи в руках піхви з мечами. 

- А в них теж такі ж виразні жовті очі, як у тебе, і голова крутиться в різні боки, - вона захихотіла. - Мені іноді здається, що ти, як і вони, можеш прокрутити голову по колу. Слухай, а ти можеш і мене навчити, хоч чогось?

- Можу. Але навіщо тобі це, ти ж леді? Твій обов'язок бути тендітною і беззахисною, і давати можливість іншим тебе захищати. 

- Ти сьогодні якийсь інший, посміхаєшся, жартуєш. 

- Просто і ти змінилася. 

- Справді? - здивувалася Лінара. Вона задумливо подивилася на стелю, а потім раптом засміялася. – Знову жартуєш? Не правда, я залишилася такою ж вередливою, і тому хочу, щоби ти мене навчив. 

- Гаразд, - я знизав плечима. Потім нарешті поклав мечі на стійку. 

- Гей! А як ти мене вчити зібрався?

- Невже ти подумала, що я ось так одразу дам тобі гострі бойові мечі до рук? Мені жити хочеться, та й ти ненароком можеш себе поранити. Вони ж гострі, ними голитися можна. 

- Що ж нам робити? 

- Завтра знайдемо підходящі палиці, я їх трохи підрівняю ножем, щоб зручніше були, і будемо вчитися. 

– Завтра? - засмучено простягла Лінара. 

– Завтра. Тим більше, що сьогодні я сильно втомився і хотів би просто повалятися на ліжку. Послухати дощ. 

- А хіба він іде?

Лінара уважно подивилася у відчинене вікно, за яким розкинувся сад, занурений у сірі сутінки. За ним височіла висока кам'яна стіна, а за нею місто Горіхо. У будинках, один за одним, починали світитися віконця. Місто готувалося до нічного життя. У вікно увірвався вітерець, сколихнувши візерунчасті штори, несучи запах дощу. Я з насолодою втягнув його носом. 

- Не йде, але скоро буде. 

- Але на небі, ні хмаринки. Он уже й першу зірку видно. 

Лінара мрійливо подивилася на маленький вогник у небі, мабуть, загадуючи бажання.

– Зате вітер посилюється. Незабаром  він принесе дощ, можливо навіть грозу.

Підтверджуючи мої слова, сад зашелестів листям, заганяючи в нашу кімнату порив вітру. Якби нам встигли запалити свічки, то довелося б це робити ще раз. Я сів на ліжко і разом з Лінарою залюбувався вечірнім небом, яке, як і містечко під ним, повільно наповнювалося вогниками. Наше приємне заняття перервав стукіт у двері, налякавши дівчину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍