Черкащенко Дарія - Місячний син. , Черкащенко Дарія

- Так! Все! - вона ще голосніше заплакала в подушку. - І він більше не приїде до мене! Ти сам чув! 

- Ну що ти, він кохає тебе. Я бачив, як він дивиться. Позлиться і перестане. Як хлопець, я чудово його розумію, - збрехав я.

Чесно, на мою думку його поведінка була дурною, я б взагалі не став сперечатися, а спокійно пішов би та все пояснив. Хоча, мені й пояснювати не було чого, на його місці я б ще з самого спочатку охоронця чіпати не став.

Дівчина кілька разів гірко схлипнула, а потім подивилася на мене. Косметика розпливлася від сліз, через що її очі стали здаватися ще більшими, але своєї краси дівчина не втратила. 

- Правда? - тихо запитала вона. 

- Правда. Тобі води налити? 

Вона кивнула, підвелася і сіла на ліжку, підібравши ноги під себе. Пишна спідниця розкинулася довкола на темно-синьому покривалі, роблячи дівчину схожу на білу водяну лілію. 

- Дякую, - жадібно ковтаючи принесену воду, сказала Лінара. 

- Немає за що. 

Радіючи, що істерика припинилася, я зі спокійною душею зняв пояс зі зброєю і вирішив зайнятися мечами.

- Є за що, адже я не тільки за воду дякую. 

- Будь ласка. Але це лише моя робота.

Я сів на ліжко та оглянув перший меч, він був у повному порядку. 

- Твоя робота захищатиме мене, а ти врятував Ітана. Хоча він явно тобі не сподобався і не без причини, – відверто закінчила вона. 

- Як би я до нього не ставився, він все одно не заслуговував на смерть. 

- Це правда, - Лінара глибоко зітхнула і злізла з ліжка. Поставила склянку і підійшла до дзеркала.

- О жах! Треба терміново вмитися та переодягтися. 

Жіноча тривога про свою красу зробила свою справу - Лінара повністю заспокоїлася. Покликала до себе Корін і з її допомогою почала чепуритися. Цей час я теж проводив з користю - поправив другий меч, на ньому таки знайшлася подряпина.

Переодягнувшись у просту, але теж досить красиву темно-зелену сукню, без корсета та зайвих спідниць, Лінара влаштувалася в улюбленому кріслі з книгою. Я ж просто лежав на ліжку, дивлячись у стелю.

- Щось довго вони говорять, - знову занепокоїлася Ліна. – Або мені просто не хочуть доповідати. 

- До нас якраз хтось іде, - сказав я, з величезним небажанням підіймаючись і сідаючі на ліжку. 

- Звідки ти знаєш? 

- Чую, - коротко відповів я. 

Лінара недовірливо хмикнула, проте на двері подивилася з надією. За хвилину в неї постукали. 

- Увійдіть. 

У кімнату зайшла Корін, як завжди скромно дивлячись у підлогу. 

- Ваш батько просив передати, що пан Ітан Даріон покинув замок. Що він не сердиться та обіцяв з вами ще зустрітися, тільки тоді, коли все налагодиться. А ваш батько просить вибачення, і каже, що жодних претензій до Ітана більше не має.

Лінара полегшено зітхнула. 

- Дякую за приємні новини, Корін. Можеш іти. 

Дівчина вклонилася і покинула кімнату. 

- Як ти й казав, - усміхнулася Лінара. 

– А ти сумнівалася? – я із задоволенням знову ліг на ліжко. 

- Трохи. 

- Ліно, ти не проти, якщо я посплю? 

- Ні звичайно. Міг би й не питати. 

- Просто хочу поспати по-справжньому. Після такого переполоху навряд чи хтось ризикне поткнутися в замок, і я маю чудовий шанс відпочити.

- Звичайно, відпочивай, тільки я не розумію, що означає "по-справжньому"? А вночі ти що, удавано спиш? 

- Ну, майже, - позіхнувши, відповів я. Заплющив очі. - Я сплю дуже чуйно, не відключаючись від реальності. 

- Який жах, ти ж так практично не відпочиваєш. 

- Я звик, не скаржусь, - сказав я, не розплющуючи очей. 

- Приємних снів. 

- Дякую.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно