Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 4.2.

От я наче й почула, що сказав цей мужик зверху, але все одно продовжувала боязко лежати на сирому ґрунті і терпіти кусючих комах на своєму тілі. Як і Олена, яка раптом замовкла поруч зі мною. Може, це все мені здалося від страху? Моторошна галюцинація, і ніякого небезпечного бандита біля нас немає?

— Що відбувається? — я перелякано прошепотіла, прислухаючись до кожного звуку, але помічниця так і не відповіла. Ні, мені не здалося. 

Я з шумом втягнула повітря, намагаючись не піддатися зростаючій паніці, і акуратно опустила айфон у траву, а потім непомітно запхала його собі в кишеню. Можливо, знайдене колись відео допоможе слідчим встановити причину моєї смерті.

— Зайчик, мабуть, — тільки й встигла Олена припустити, коли нас одним ривком, як кішок, що напаскудили, підняли на ноги за еластичну тканину костюмів.

Судячи з надсадного дихання за спиною, це був той самий «Зайчик», котрий нас з помічницею раніше налякав у лісі. Ми з нею синхронно закричали, намагаючись вирватися з міцної хватки, але нічого з того не вийшло. Сили і фізична форма явно були не на нашому боці.

— А ну замовкли, бляді! — грубий наказ і струшування змусили нас заволати з новою силою. Більш потужно і дико. Та тільки нашому «Зайчику» все було по цимбалах. Він потягнув нас на галявинку, на світло до решти бандитів і щодуху кинув у центр їхнього імпровізованого кола, де на колінах стояв той самий побитий хлопець.

— Дивіться, кого знайшов. Просто-таки жалюгідна подоба спецназу.

Ми з Оленою машинально підповзли одна до одної і взялися за руки.

— Ми виберемося, — тихо пообіцяла помічниця і ще сильніше стиснула мою долоню.

А я от щось зовсім в тому не впевнена. Втекти від дюжини бандитів? Це нереально. 

Мамцю, як же страшно. Дихання перетворилося на гучний свист, серце болісно вистукувало ритм, погрожуючи пробити грудну клітку, руки підступно тремтіли. Ще трошки і я б розревілася. Від жалю і усвідомлення, що нам кінець.

От і дознімалися. А я ж знала, що так і буде. Знала і все одно погодилася на цей ідіотський задум. А вдома залишилися одні син з сестрою. Як же вони без мене…?

Я мимоволі схлипнула. Не хочу вмирати. Як же я не хочу вмирати. Тепер я точно розуміла: жоден блог не вартий того, щоб ризикувати заради нього життям.

— Опа-опа, Цеглино, — раптом підбадьорився побитий хлопець, дивлячись на нас, — це що мій передсмертний подарунок? — широко оголюючи закривавлені зуби, він грайливо підморгнув мені. — Залиш мені тільки цю. Боюся, на двох мене не вистачить.

— Не хвилюйся, ми тобі допоможемо, — задоволено запевнив десь за спиною наш «Зайчик». — По декілька разів полюбимо кожну сучку.

Натовп підхопив його жарт і голосно засміявся. Так моторошно і надривчасто, що по спині миттєво проступив холодний піт.

Брудні, в дурних балаклавах і спортивних костюмах, ми з Оленою стояли на колінах і безпорадно озиралися, коли хлопці задихалися від сміху.

На нас чекає жахлива смерть, а перед цим… я навіть боюся уявити, що ці бандюки зроблять з нами перш ніж вбити.

Але раптом вони наче за командою замовкли.

— Що за привід для веселощів? — оксамитовий баритон порушив виниклу тишу. — Я просив покарати «щура», а не реготати на весь ліс. Що за дівки?

А це хто? Ще один місцевий авторитет?

Подивитися на власника приємного голосу я не встигла, тому що побитий хлопець рвучко підвівся на ноги і навіщось стягнув з Олени балаклаву. Ймовірно, щоб перенести увагу зі своєї персони на нас. Помічниця очманіло витріщилася на нього, а потім заволала, як поранений олень:

— Злато, закрий очі і опусти голову. Швидко!

Від жаху я навіть не наважилася нічого зрозуміти або заперечити і блискавично виконала її наказ. Сама не своя від страху, що скував мені руки і ноги, я завмерла і не знала, що робити далі.

— Відпустіть нас, будь ласка, — помічниця голосно заблагала, — ми нічого нікому не скажемо. Ми вас навіть не бачили. Ні облич, ні авто, нічого. Злата вас точно не впізнає, а я… я... в мене катаракта. Третього ступеню. Майже сліпа, — вона швидко бурмотіла якусь нісенітницю, а до мене лише через мить дійшло, навіщо.

Он воно що. Олена вирішила, що нас відпустять тільки тому, що ми їх не бачили? Вдруге за день я розчаровуюся в її ідеях.

— А ну замовкни, — знову цей приємний голос перервав емоційну тираду помічниці, але тепер уже зовсім близько біля мене.

Я забула як дихати, коли тонкі пальці торкнулися мого підборіддя, змушуючи підняти голову. Забувши всі попередні вказівки Олени, я розплющила очі. І зустрівшись із темними очима навпроти, забула як дихати знову.

Моє серце ніби зупинилося на секунду, а потім затріпотіло, як божевільне. Губи розімкнулися. Повітря ледве заходило до легень рваними порціями.

Це якась помилка. Цього просто не може бути. Тому що такі самі очі я бачу щодня, дивлячись на свого трирічного сина. Очі, які йому дісталися від його невдалого батька. Мого колишнього, який кинув мене, навіть не пояснивши причини.

— Діма… — вичавила я ледь чутно. Адже це точно він. Безсумнівно. Я не переплутала. І в мене не почалися галюцинації від стресу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍