Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

3.2

Повільно, ледь переставляючи ноги, обходжу прокляту споруду по колу. Нічого не змінюється. І з іншого боку в отворі знову мій рідний… світ. Шалений здогад накриває панікою. Ні. Це дико! Це не реально! Так не буває! Я зараз прокинуся у своєму ліжку.

По ту сторону бачу якийсь рух, знову з'являється Вася, цього разу з величезним ціпком, схожим на списа, і з усієї сили намагається увігнати його в перешкоду, що розділила нас. Але знову безрезультатно. Сестра з перекошеним, залитим сльозами обличчям б'є цією ломакою раз за разом, поки та не починає кришитися в її руках. А потім упирається знесилено в колони з боків і дивиться на мене. Дивиться і плаче. І я плачу.

Страх роздирає душу. Сил ледве вистачає, щоб зробити ще кілька кроків, зупинитися навпроти сестри й погладити кінчиками пальців грань, уявляючи, що торкаюся її обличчя.

– Пробач мені, – шепочу, ковтаючи колючі сльози.

Вона щось говорить, торкається чолом у тому місці, де торкаюся і я.

Як же так? Чому? Невже я не повернусь? Має бути спосіб! Має бути! Якщо спромоглася пройти сюди, то зможу і назад. Може, треба просто почекати?

Коліна підкошуються, я просто сповзаю вниз, не маючи сил більше ні стояти, ні ворушитися. Неначе зробила свій останній ривок. Виконала все, що могла. Вичерпала себе. Напевно, мені не можна сидіти на холодній землі. Точно не можна. Млявою свідомістю я це розумію. Але тіло вже не слухається, перетворившись на безпорадну ганчірку. Я посиджу. Посиджу тут. Торкаючись перепони між нами. Може, вона зникне? Я почекаю. Ця думка пульсом б'ється в затуманеному мозку, коли все інше вже втрачає контури та чіткість. Я почекаю. І повернусь. Мабуть.

Реальність вповзає у свідомість обережно, ліниво й повільно, немов боїться бути відторгнутою. Дивно, але у моїй голові більше не відчувається нічого зайвого. Нікого зайвого. Я повернула себе. Здається. Але якою ціною?

Рука судомно смикається, намагаючись намацати втрачене відчуття холодної грані. І не знаходить. Крізь силу повертаю голову і задихаюсь у розпачі. Арки більше нема. Нічого немає. Лише дрімучий ліс навколо. Тільки холодне і густе, як холодний кисіль, повітря.

Ридання стискають груди. Сухі, безпорадні. Треба підводитися. Треба ворушитись. Треба щось робити. Не можна здаватися. Я відповідаю не лише за себе, а й за свою дитину. Якщо малюк тягнув мене сюди, значить тут має бути порятунок від цієї спустошеності, що пожирає нас обох зсередини. Якщо не можна повернутися зараз, це не означає, що не можна буде пізніше. Головне – дожити.

Перевернутися на живіт виходить далеко не одразу. Підтягнути ноги та, спираючись на руки, піднятися на коліна здається майже нездійсненним. Хоч мене і підбадьорює невиразне відчуття, що сил трохи прибуло. Щоб стати на ноги, що кволо підкошуються, я збираю всі внутрішні ресурси, які тільки виходить в собі нашкрябати. І все ж таки підіймаюся. Хитаючись і хапаючись за гілки кущів. Але стою.

Ну ж бо, маленький. Куди мені йти? Підкажи! Куди подівся цей проклятий поклик?

П'яним поглядом обводжу навколишній ліс, намагаючись відчути хоч щось, як відчувала раніше. Але нічого не відбувається. Щось притягло мене сюди, наче загублену шпильку магнітом, але тепер я повністю належу сама собі. І сподіватися можу лише сама на себе.

Можна залишатися і чекати невідомо чого. А можна спробувати дійти хоч кудись. Боятися загубитися, коли вже загубилася, сил просто нема, і я роблю перший несміливий крок. Потім другий. І третій. Просто бреду прямо, сподіваючись сама не знаючи на що.

Кожен рух дається насилу, ніби це я не своїм тілом керую, а маріонеткою з ганчірки, яку титанічним зусиллям волі змушую переставляти кінцівки. Спочатку ще намагаюся дивитися навколо, запам'ятовувати дорогу, але потім і це стає мені вже не під силу. Залишається тільки тупа пульсація повного виснаження в голові, хрипке дихання і миготіння однаковісіньких стовбурів в тунельній перспективі.

Нестерпно хочеться просто впасти й не ворушитися. Відпочити... Набратися сил... Наївна... Я б може так і зробила, але лежати на холодній сирій землі в моєму вагітному та знесиленому стані точно не можна... Не можна... Адже не можна? Напевно... Я вже ні в чому не впевнена. А незабаром і ці думки зникають, заглушені набатом крові у вухах. Момент, коли моє тіло все-таки падає на холодну землю, що так лякала мене, я вже не пам'ятаю.

До тями мене приводить відчуття розпеченого дотику до чола. Хвиля нищівного жару проноситься по венах, спопеляючи, змушуючи кричати й вигинатися від болю. Виючи та намагаючись відбитися, безладно розмахуючи руками, я розплющую очі, але нічого не бачу. Щось закриває мені більшу частину обличчя, тавруючи рідким полум'ям, що проникає через кожну пору в шкірі.

Здається, хтось лається незнайомою мовою. Здивовано, зі злістю. А слідом мого чомусь оголеного живота торкається чиясь гаряча долоня. Величезна така лапа. Ковзає нижче, проникаючи під пояс джинсів, змушуючи буквально звитися у тваринній паніці.

Ні! Ні! Тільки не це!

Я хапаюся обома руками за чуже жилясте зап'ястя в даремній спробі зупинити, віддерти від себе. Нищівне відчуття безпорадності та жаху накриває задушливою хвилею. Але багряну пелену, що затягла мій розум, раптом прориває низький голос, схожий на гарчання. Він наказує щось. Мені наказує.

− Відпустіть мене!!! Не треба!!! – благаю я, починаючи розуміти, що очі мені заплющує таки насправді чиясь долоня.

Хтось знайшов мене несвідому у лісі. Але хто? Що взагалі відбувається? Від страху по обличчю вже безперервним потоком течуть сльози.

Поряд чую ще голоси. Чоловічі. Вони перекидаються здивованими фразами. Швидкими. Різкими й гуркотливими. Я не впізнаю жодного слова. І на свій подив не вловлюю в інтонаціях ні глузування, ні сороміцької насмішки, ні ще якихось натяків на те, що мене може чекати насилля.

Але той перший мовчить. Правда і не робить спроб проникнути рукою далі. Лише накриває низ мого живота. І від його мовчання волосся на голові ворушиться. Хто ця людина? Навіщо я йому?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍