Марія Акулова - Скандальна зрада, Марія Акулова

Розділ 5.2

***

Читаю чергову брехню про нас із Ігорем і з миролюбної дівчини перетворююся на розлючену фурію, готову стерти в пил кожного причетного до цієї нахабної брехні!

Люди навіть не думають про те, як боляче можуть зробити іншим просто, щоб набрати більше переглядів. Ми з Ігорем хочемо дітей. Я з дитинства бачила себе саме матір'ю, не марила успіхами в бізнесі та особистісному зростанні, коли подружки тільки про це і дзижчали.

Вони ж часто натякали, що не можна покладатися на чоловіка, яким би надійним він не здавався в моменті, не можна йому себе присвячувати. Тому що закінчиться все плачевно. Він знайде собі нову музу, а ти залишишся біля розбитого корита.

Я завжди відмахувалась від цих слів. Їх могли говорити лише люди, які зовсім не знають Ігоря. І щоразу, якщо траплялася затримка, щиро сподівалася, що у нас з'явиться малюк.

П'яти років виявилося замало для дива. Що ж… Це засмучує, але ми до останнього дня продовжували намагатися, здаватися не збиралися, а якась клуша…

Я перескролюю матеріал до кінця і бачу ім'я автора. Марина Вацман. Ще й головний редактор, чудово…

Зі злості відкидаю телефон, але майже відразу знову беру його в руки. Вбиваю в карти назву видання, знаходжу адресу офісу. Гадки не маю, чи Марина сидить на роботі, але якщо ні — я примушу її приїхати. Я хочу пояснень, покаяння та трошки крові.

І якщо цього не робить Ігор, значить, зроблю я.

За кермо своєї машини сідати не ризикую, викликаю таксі.

Ще в ньому начитуюсь про нас з Ігорем стільки, що шкодую про одне: треба було биту прихопити і рознести до біса редакцію.

Піднімаючись сходами на потрібний поверх не самого презентабельного офісного центру, дихаю, як дракон, рідким вогнем.

Підходжу до стійки рецепції та зі злістю кидаю на неї сумочку.

Зі стільця на мене дивиться трохи перелякана дівчинка, але і її мені не шкода.

— Мені потрібна Марина Вацман.

На мою вимогу вона реагує без ентузіазму.

— Вибачте, але до Марини Олександрівни не можна без запису, а ви, я так розумію...

— Ви або проводжаєте мене до Марини Олександрівни без запису, або я роблю так, що через п'ять хвилин до вас приїжджає податкова, держпраця, поліція і заодно комітет із захисту прав тварин...

Несу нісенітницю, але роблю це впевнено. Звичайно, без допомоги Ігоря я ні на що таке не здатна, але хто ж про це знає?

Повагавшись кілька секунд, дівчина встає. Я чую втомлене: "ходімо" і зараховую це за першу свою перемогу.

Встигаю огледітися. Якщо чесно, офіс виглядає жалюгідно. Злорадно думаю, що продати їм жовтуху про нас з Ігорем навряд чи було дорого. Але мене цікавить не ціна. Хочу знати, хто за цим стоїть.

Першою до кабінету до начальниці заходить дівчинка. Я чую, що за дверима навіть підвищують голос.

Потім почервоніла офіс-менеджер висовує голову і здавлено запитує:

— А як вас представити?

Весь цей цирк уже злить. Тільки погодження від кози, що оббрехала нас з чоловіком, я ще не чекала.
Смикаю ручку і заходжу в кабінет сама.

Дивую, звісно, але сорому не відчуваю. Це їй має бути соромно.

— Мене можна не представляти. Марина Олександрівна і так чудово знає, кого занурила в балю з лайном. І понесе за це відповідальність, звичайно ж…

За столом сидить цілком гарна, доглянута жінка тридцяти років. Перший її подив минає швидко. Далі вона вже посміхається і пробігається по мені поглядом. А я ледве стримуюсь, щоб не почати сваритися одразу.

— Ви прийшли подати свою версію того, що відбувається у вашому шлюбі? Так приємно…

Я прийшла видерти тобі волосся. Думаю про це, але вголос не говорю.

— Каву принесіть…

Сама ж зачиняю двері до кабінету, попередньо давши вказівку секретареві, а потім плюхаюся на не найкращий у моєму житті диван і закидаю ногу на ногу.

Мені очевидно, що нехай журналістка хоче виглядати господаркою ситуації, але моє нахабство її дратує. Навіть обличчя сіпається. А я тішуся.

— Якщо ви прийшли погрожувати мені судом, то одразу хочу попередити — це зайве. Усі дані у матеріалі — це не більше, ніж оціночні судження, так працює журналістика.

Марина розводить руками, а я знову закипаю всередині.

— Це не журналістика, а смітник. Але навіть якщо я не подам на вас до суду, ви все одно загнетеся. З усього видно, що залишилося не так багато…

Я б'ю наосліп, але відчуваю, що потрапила в ціль.

Головний редактор «смітника» блідне і підтискає губи. А я продовжую свій спонтанний допит.

— Мені треба знати ім'я замовника всієї цієї чорнухи, тоді я даю вам спокій, інакше…

— Я чула, що буде інакше, мені можна не погрожувати.

— Це не погроза, до погроз ми ще не дійшли.

Чарівно посміхаюся і уявляю, як прийду до цього ж кабінету з охороною Ігоря, коли ми помиримось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍