Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

і крокл налітає просто на мене, паща роззявлена, кігті випущені, і я зара’’ буду мертвий, і я вилітаю з багна на суху купину, а він уже на задніх лапах, валить на мене через зарості, і я ще якусь хвилю кричу, а Манчі гавкає напропале, перше ніж ми розуміємо, шо він уже не валить на мене, шо крокл мертвий, шо мій новий ніж пробив йому голову, він дотепер у його голові, а дьоргається крокл того, шо я сам дотепер дьоргаюся, такшо я струшую крокла з ножа, і крокл паде на землю, і я теж валюся на землю, типу святкуючи то, шо я не помер.

І коли я хапаю повітря, чуючи шум крові, а Манчі гавкає і гавкає, і ми обидвоє сміємося від полекшеня, тоді я розумію, шо ми самі задуже шуміли, аби почути дещо важливе.

— Кудись зібрався, юний Тодде?

Аарон. Стоїть просто наді мною.

І поки я не встигаю нічо зробити, він б’є мене в лице.

Я падаю навзнак на землю, рюкзак втискається в мою спину, такшо я виглядаю як перевернута черепаха. Моя щока і око просто кричать від болю, і я ще навіть нормально поворухнутися не вспів, як Аарон хапає мене за сорочку, за шкіру під сорочкою, і підводить мене на ноги. Я кричу від того, як мені боляче.

Манчі гавкає сирдите «Аарон!» і кидається на ноги Аарона, але Аарон навіть не дивиться на нього, а просто сильно відкопує геть.

Аарон тримає мене так, шоби я дивився йому в лице. А я можу дивитися йому в очі хіба одним оком, яке не болить.

— І що ж во ім’я Господнього пахучого, пишного Едему, ти робив на болоті, Тодде Г’юїтте? — каже він, його подих пахне м’ясом, а його Шум — це капець страшна штука, яку вам, повірте, краще не чути. — Хлопче, ти зараз мав би бути на фермі.

Вільною рукою він б’є мене в живіт. Я пробую зігнутися від болю, але він ще тримає мене за сорочку і за шкіру під нею.

— Тобі треба повернутися, — каже він. — Треба це побачити.

Я хапаю повітря, але то, як він це каже, привертає мою увагу, і з якихось уривків у його Шумі я бачу шматок правди.

— Ти їх послав, — кажу я. — Вони не мене почули. Тебе.

— З розумних хлопчиків виходять нікудишні чоловіки, — каже він і повертає руку, якою тримає мене.

Я скрикую, але, бляха-муха, теж не затикаюся.

— Вони не почули тишину в мому Шумі. Вони почули її в твому Шумі, а ти послав їх за мною, шоби вони не прийшли за тобою.

— О, ні, Тодде, — каже він. — Вони почули її в твоєму Шумі. Я просто впевнився, що вони почули. Я впевнився, шо вони знають, хто відповідальний за небезпеку, що нависла над нашим містечком, — він оголює зуби в дикій усмішці, шо ховається за бородою. — І кого слід нагородити за старанність.

— Ти поїхавший, — кажу я, і йолки-палки, це ж, певно, правда, і йолки-палки, як же я хочу, шоби це було не так.

Його усмішка зникає, зуби клацають.

— Воно моє, Тодде, — каже він. — Моє.

Я не знаю, шо це означає, але не припиняю думати про це, бо вчасно розумію, що ми з Аароном забули одну важливу річ.

Я так і не відпустив ножа.

Ціла купа речей стається одночасно.

Аарон чує ніж у моєму Шумі і розуміє свою помилку. Він відводить назад вільний кулак, щоби вдарити ще раз.

Я відвожу назад ножа і думаю, чи я зможу його реально дюґнути.

У заростях чується якийсь тріск, а Манчі гавкає: «Крокл!»

І в той же момент ми чуємо дядечку-шибенику.

Перш ніж Аарон устигає обернутися, крокл уже налітає на нього, зціплює зуби в нього на плечі, хапає його лапами, тягне за собою, в зарості. Аарон відпускає мене, і я знову падаю на землю, тримаючись за синяки, які він лишив на моїх грудях. Я піднімаю голову і бачу, як Аарон борсається в багні, б’ється з кроклом, а до нього підбираються вітрила інших кроклів.

— Геть звідси, — гавкає, майже верещить Манчі.

— Правду кажеш, блін, — кажу я, зводячись на ноги, рюкзак трохи вибиває мене з рівноваги, а моє забите око пробує росплющитися, але ми не зупиняємся, біжимо, і біжимо, і біжимо.

Ми вибираємося з трясовини й біжимо нижнім краєм полів до початку болотної стежки, і забігаємо в болота по стежці, і коли добігаємо до колоди, через яку Манчі завжди треба помагати перебратися, він просто перемахує через неї, навіть не зупиняючись, а я відразу за ним, і ми біжимо прямо до будівель спеклів, так само як бігли нині зранку.

А ніж дотепер у мене в руці, а мій Шум волає так голосно, я такий наляканий, і побитий, і злий, шо я без ніяких сумнівів знаю, шо найду спекла, котрий ховається в свому Шумі, і я вб’ю його насмерть-насмерть-насмерть за всьо, шо сьогодні сталося.

— Де воно? — питаю Манчі. — Де тихо?

Манчі, як дурний, принюхується вдалину, біжить від будинка до будинка, я роблю всьо шо можу аби заспокоїти Шум, але так виглядає шо це просто без шансів.

— Швичче, — кажу я. — Поки не втек…

І слова ще не вилетіли з рота, а я почув. Розрив у Шумі, великий і страхітливий, як саме життя, я чую його трохи далі, за будівлями спеклів, за якимись кущами.

Цього разу воно не тікає.

— Тихо! — гавкає Манчі, насторожений, і біжить попри будинки, в кущі.

І тиша також рухається, і хоть я знову відчуваю тиск у грудях, цього разу я не стаю, а біжу за псом, я не зупиняюсь, і набираю повітря, і ковтаю клубок, шо тисне в груди, і витираю очі від мокрості, і стискаю ножа, і чую, як Манчі гавкає, і чую тишину, і вона просто за цим деревом просто за цим деревом просто за цим деревом, і я кричу, і я забігаю за дерево, і я біжу на тишину, і я вищирюю зуби, і я кричу, і Манчі гавкає, і…

І я стаю.

Я стаю просто там, де щойно біг.

Я не опускаю, о, я звісно шо не опускаю ножа.

Он воно, дивиться на нас, важко дихає, сидить під деревом, ховається від Манчі, по очах видно, шо мало не вмирає зі страху, але воно всеодно пробує виглядати якось жалюгідно-загрозливо, виставивши вперед руки.

І я просто стаю.

Я тримаю ножа.

— Спекл! — гавкає Манчі, хоть він задуже сцикло, аби напасти, коли я став. — Спекл! Спекл! Спекл!

— Заткнися, Манчі, — кажу я.

— Спекл!

— Я сказав заткнися! — кричу я, і це його зупиняє.

— Спекл? — каже Манчі, вже не такий упевнений.

Я глитаю, пробуючи прогнати то, шо тисне мені горло, прогнати неймовірний сум, шо накочує і накочує, коли я дивлюся на істоту, а істота дивиться на мене. Знання небезпечне, і люди брешуть, і світ міняється, хочу я того чи ні.

Бо це не спекл.

— Це дівчинка, — кажу я.

Це дівчинка.

Частина друга 

7. Шо таке дівчинка

— Це дівчинка, — знову кажу я.

Я ще перевожу подих, ще відчуваю, як тисне в грудях, стопудово ще тримаю ножа, ножа я виставив прямо