Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Даная

– Заради великого дракона, Черепус, що це було?

– Гадки не маю…може, він нарешті зник у невідомому нам напрямку, якщо так – туди йому й дорога.

– Чому тоді ми не могли перетягнути його до селища?

– Не знаю, ти б пораділа краще! Проблема зникла сама по собі. Ходімо назад, я змерз.

– Ти не мерзнеш, – задумливо відказала.

– Всі мерзнуть, Даная, навіть мертві.

Дорогою назад я, начебто, і раділа, проте, відчувала якесь незрозуміле збентеження.

Дійшовши до нашого будиночка, застигла коло дверей. Важке тягуче відчуття сповнило груди.

Відкривши двері, глянула усередину й одразу відпустила ручку. Двері із тріском закрилися.

– Що таке? Чого ти так зблідла? Ти що там, мати свою побачила?

– Ні! Ні, Черепус! Він там! – зашипіла я.

– Хто там?

– Драконоборець!

– Що?!

– А то! Сам глянь!

Холодний злився із нічною пітьмою, та, за кілька хвилин знов з'явився поряд.

– Щоб мені хвіст відсох, це справді він! Спить!

– Як таке можливо? – вигукнула розгублено.

– Таке можливо, коли недовідьма не прислухається до порад, що їй дають!

Він розлючено носився туди сюди.

– Черепус, а що, як це сам ліс не дає йому піти? Ліс же магічний!

– Чого б це? Тим більше – це Ліс Лихого Дракона! Дракона, Даная! З якого дива йому не випускати драконоборця? Сумніваюся, щоб вони були давніми друзями.

Я знизила плечима.

– І що ж тепер робити? Може, ще раз спробувати?

– А як же! Ти точно помреш від виснаження магічного резерву! Я ще пожити хочу, дякую! Поки нічого не пригадав – він нам не страшний. Не плескай язиком багато. Я злітаю додому й спробую щось пошукати. Може, є якесь закляття переміщення.

– Спасибі, Черепус.

Він фиркнув й розчинився у повітрі.

Я стояла перед закритими дверима, відчуваючи себе маленькою дівчинкою, що боїться темряви.  Понад усе на світі у дитинстві я боялася пітьми. Звичайно ж, це неймовірно бісило всіх моїх родичів. Майбутня відьма, що боїться свого єства! Принаймні, так вони вважали.

Змусивши себе перестати трястися, я зробила крок вперед, коли почула, що хтось мене кличе.

– Дааанааяяя… – звук був таким тихим, що більше походив на дихання вітру, аніж на людський голос.

Я озирнулася. Ліс затягнуло густим червоним туманом, осіння зірка давно зникла за обрієм. На небі висів багряний Ронд*. Та все ж, тьмяне світло лилось з неба, повного пухких яскраво-червоних хмарин.

– Дааанааааяяя… – пролунало знов.

– Хто тут? Покажися? – спитала якомога впевненіше.

Ліс Лихого Дракона іонами* народжував у своїх глибинах магічних створінь, і далеко не всі з них могли називатися безпечними.

– Вона не бачить…не бачить … не бачить… – зашуміло навкруги.

Ось тепер мені стало моторошно.

– Дивись серцем і побачиш, дивись відьомським серцем…

Що за маячня? Яким чином я повинна це зробити?

Я потрясла головою й більше не затримуючись, увійшла до хати.

Драконоборець мирно спав, його груди повільно здіймалися й опускалися.

Що ж, виходить мені від нього поки що не здихатись. Це мене неабияк лякало.

Що відповідати на питання, які він без сумніву стане задавати?

А що, як він вирішить, що й справді мій наречений і захоче всього того, що зазвичай буває між жінкою і чоловіком?

Я звичайно, не боялася цієї сторони відносин, хоч в мене й досі нікого не було, та все ж таки хотілося, щоб це був той єдиний, якого я справді покохаю.

З вуст злетів короткий смішок.

Певно, мої колишні подруги вмерли б від сміху, почувши таке.

Для драконячих відьом не існує любові – є тільки хіть, поклик плоті й холодний розрахунок.

Я важко опустилася на дерев'яний стілець, немов була не молодою дівчиною, а підстаркуватою бабцею.

Відьми жили не набагато довше за звичайних людей, та й боротьба зі старінням давалася їм кров'ю, чужою звісно.

Ті притирки й креми, що я робила, хоч і мали ефект, та не могли зробити зі зрілої жінки дівчинку, вони тільки підтримували те, що і так добре збереглося.

Погляд мимоволі чіплявся за широкі плечі й руде, майже вогняне волосся, що вкривало груди мого ворога.

Цікаво, коли я побачила його тоді біля дому, здавалося він взагалі не відчував холоду.

Я зовсім не знаю, якими саме здібностями володіють драконоборці.

Окрім того, що вони поглинають магію, а ще дуже швидкі. Холодний сказав, що вони ще й запахи відчувають гостріше.

Серце забарабанило у грудях.

А що, як мій запах пробудить його спогади?

Долоні зробилися вологими від страху.

Навіщо тільки я його притягла з тої галявини?!

Холодний з'явився посеред кімнати.

В лапах він тримав сувій оповитий шкіряною стрічкою.

Не хотілося думати із чиєї саме шкіри вона зроблена.

У Черепуса димився хвіст.

– Насилу вніс кістки, навряд чи зможу ще раз туди повернутись. Цього разу закляття Пекельного Полум'я було значно сильнішим. Та я знайшов, сама подивись! – він кинув свою здобич мені на коліна.

Розгорнувши, я прочитала пошепки:

«Вигнання непроханих гостей»

– Думаєш, його можна гостем вважати?

Кивнула на ліжко.

– Це всього лише стилістична фігура, відьмо, ти б мала це розуміти. Читай краще інгредієнти.

– Каростень, похапець, любитій, арахнус, мар'єль, торех, відьмина кров. В мене є все, окрім мар'єлю. Я взагалі не знаю, що це. Почекай.

Я встала і відкривши сховок дістала звідти Довідник Відьминих Рослин.

Шукати довелося досить довго, як і Гримуар, довідник не поспішав показати мені потрібне, а навпаки, видирав з рук сторінки й час від часу закривався.

Нарешті, відшукала потрібну сторінку. Рослина виглядала дивно, якщо її взагалі можна було так назвати.

Довге жовте стебло вінчала квітка, що нагадувала лице дівчини оповите довгими темними пелюстками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍