Вольфґанґ Шивельбуш - Смаки раю

Це одне з найдавніших зображень, дереворит 1674 року, показує заклад, у якому ще ледве чи можна розпізнати каварню: відвідувачі сидять за столом, як у господі-заїзді, а його власник наливає каву з глечика, який анітрохи не різниться від дзбанів для пива, вина або сидру. І лише — щоправда, ще без вушок — чаші для пиття вказують, що люди на малюнку п’ють щось інше від пива чи вина. Утім, найбільше впадає у вічі панівний тут поважно-тверезий настрій. Досить бодай побіжного погляду на відповідні зображення корчемних сцен у тодішньому малярстві, щоб помітити відмінність і відтак збагнути внесок каварні в новочасну цивілізацію.

Натомість на зображенні каварні для шляхетнішої публіки в довгих перуках, що постало всього кілька років потому (див. наступний мал.), бачимо вже однозначно впізнаваний саме як типова каварня заклад. Відтоді у просторі каварні домінує типовий стіл-прилавок, попередник буфету. Саме з-за нього касирка веде справи й наглядає за порядком. Цей прилавок, іще незнаний традиційній господі, каварня перебрала від крамничної ляди. І в цьому кава зраджує своє питомо міщанське призначення.

Завдяки цим правилам каварня у XVII–XVIII сторіччях відігравала важливу соціальну роль: була центром спілкування. За часів, коли ще не було щоденних газет у їхньому сучасному розумінні, вона функціонувала на кшталт біржі новин. «Ллойд’з» є взірцем каварні, що була центром комерційного спілкування. Утім, каварня виконувала цю функцію не лише для торгівлі. Так само важливою вона була й для інших двох видів діяльності міщанства: журналістики й літератури. У XVII–XVIII століттях люди незрідка зазирали до каварень, не тільки щоб влаштувати якісь інтереси, а й щоб погомоніти на політичні й літературні теми і почитати розкладені в каварні газети. Каварня та газета, каварня та журналістика, каварня та письменники — це давні асоціації, які протривають аж до XX сторіччя.

На початку XVIII століття редактори лондонських тижневиків використовували каварні дослівно як свої редакційні контори. Ричард Стил, редактор «Тетлера» [Tatler][13] подавав адресу каварні «Грек» як свою редакційну адресу. Він класифікував різноманітні новини залежно від того, яка каварня — біржа новин — була джерелом інформації, майже так само, як сьогодні газети подають новинні агентства як джерела новин; отож у першому числі «Тетлера» читаємо: «Всі розповіді про героїзм, утіхи і розваги міститимуться під рубрикою шокола- дарні Вайта; навчання — під рубрикою «Грека»; закордонні й хатні новини дістанете від каварні св. Джеймса; а решта того, що я ще пропонуватиму на будь-яку іншу тему, походитиме від мого власного осідку».

Зв’язок між каварнями й літературою такий самий давній, як і між каварнею та журналістикою. Для письменників XVIII сторіччя каварня під кожним оглядом була, як і для журналістів, другим домом. Ці дві професії у той час, звичайно, не були аж такі розрізнені, як сьогодні; вони й справді часто поєднувалися в одній особі, як, скажімо, в Деніелеві Дефо, авторі «робінзона крузо». Ледве чи був у XVIII сторіччі письменник, який не зазирав би до каварень більш-менш регулярно, принаймні в метрополійних Лондоні чи Парижі.

Ричард Стил (1672–1729) (портрет пензля сера Ґодфрі Неллера 1711 року)

Своє улюблене дітище, моралістичний тижневик «Тетлер», лондонський видавець Ричард Стил редагує в одній із численних літературно-політичних каварень.

Можливо, найважливіший вплив, що його каварня справила на літературу, полягав у створенні культури діалогу, розмови, яка зародилася в каварнях і лише потім поширилася на літературу. Проза Лоренса Стерна або Дидро, для прикладу, — це проза розмови, проза діалогу, що наслідує, до того ж доволі виразно, дискусії й «аргументації» в каварні. Англійський історик літератури Гаролд Рут описує наслідки цього процесу для англійської літератури як осмос між реальністю і літературою: «До самісінького періоду Реставрації ані письменники, ані читачі свідомо не практикували простоти справжньої розмови. Навіть такі памфлетисти, як Неш, Декер чи ровлендз, що, поміж іншого, мали за одну з цілей триматися народних уподобань, ніколи не відхилялися від книжкового знання, навіть попри свій недбалий стиль, а літературні кліки, якими циркулювали рукописні есеї та персонажі, відтворювали у своїх творах лише такі розмови, що могли відбивати їхні власні кліше й чванливість. Люди обмежували свої літературні інтереси бібліотекою, і їхній стиль відтак був або нудний, або манірно-роблений. королівське товариство вже започаткувало рух проти пишномовної фрази; однак можна засумніватися, що протести Спрата, Евелина і Саута мали б хоч якийсь триваліший ефект без допомоги каварень. Саме в них, практикуючи доброзичливість у малих речах, люди вчилися розтлумачувати літературні ідеї за допомогою стилю, що був водночас розмовним і культурним».

Каварні XVII сторіччя вплинули на міщанську культуру в стільки різноманітних способів, що майже неможливо перелічити їх усі. каварня мала цей вплив завдяки своїй ролі соціального центру. Вона була основним осередком громадського життя міщанства у XVIII столітті, місцем, де буржуа розвинули нові форми комерції та культури.

У цьому сенсі каварня була споріднена з двома іншими тогочасними інституціями — театром і салоном. Театр у XVIII сторіччі — як частина літератури — був вельми важливим місцем для самоозначення міщанства, однак воно відбулося в естетичній площині (хай там яке політичне забарвлення воно мало в XVIII сторіччі), у той час як каварня була осердям життя. Натомість салон, що за соціальною функцією найбільше наблизився до каварні, був аристократичною та елітарною інституцією. Доступ туди мали хіба тільки інтелектуальні генії міщанства, котрих запрошували аристократичні господині, тоді як до каварні міг увійти хто завгодно, спроможний заплатити за рахунком. Було б цікаво реконструювати зміни, що відбувалися в поведінці паризьких інтелектуалів XVIII століття, коли вони простісінько із салону мадам дю Дефан прямували до громадського «Кафе-де-Прокоп».

Але що ж спільного мала сама кава зі всіма цими різноманітними впливами, що їх справила каварня? Усі впливи, зрозуміло, не можна пояснити лишень фізіологічним ефектом кави, але тільки соціологічно або соціально-історично. каварня правила за соціальні лаштунки, місце для спілкування та обговорення, тоді як кава, яку тут подавали, вже не відігравала хоч трохи помітнішої ролі. Із другого боку, каварня завдячує походженням, назвою і самим існуванням саме каві.

Коли кава досягла Європи, міщанство пило її винятково в каварнях. (Не переймаймося тут аристократичними формами пиття кави.) Проникнення кави в домашню сферу як напою під час сніданку й обіду протривало півсторіччя, а в Німеччині — то й чи не ціле сторіччя. Отож кава розпочала свою кар’єру в публічній сфері як виразно громадський напій