Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

— А насправді ж, — промовила герцогиня, яка одразу впізнала цю лиховісну посмішку, — тобі все це подобається, чи не так? Відчуття небезпеки… Згадай, як ми були молодятами; всі ті батоги з вузликами… 

Вона клацнула пальцями перед скляними очима чоловіка. Той стрепенувся. 

— Нічого подібного! 

— То що ж ти збираєшся робити? 

— Чекати. 

— Чекати? 

— Чекати й думати. Терпіння — одна з найбільших чеснот.

Герцог відкинувся в кріслі. Хижа посмішка на його обличчі більше пасувала б мільйонорічній скелі. Раптом одне його око почало сіпатися. 

Крізь бинти на його долонях повільно сочилася кров. 

Хмари знов осідлав повний місяць. 

Бабуня Дощевіск подоїла та нагодувала кіз, згребла попіл в каміні, завісила люстро і витягла з-за дверей мітлу. Вона вийшла з будинку, замкнула за собою чорний хід і повісила ключ на традиційний гвіздок у туалеті. 

Цього було достатньо. В історії вівцескельного відьомства було зафіксовано тільки один випадок проникнення зі зломом до будиночка відьми. Пізніше власниця будиночка стверджувала, що вважає сам факт злочину найсуворішим покаранням для злочинця.[15] 

Бабуня сіла на мітлу і без особливої впевненості пробурмотіла кілька слів. Після кількох спроб вона злізла, подлубалася в прутті й спробувала ще раз. На кінчику мітли з’явився натяк на непевне світіння, але воно швидко згасло. 

— Холера, — тихо висловила вона свої почуття.

Вона уважно роззирнулася, чи нема кого поруч. Поруч, однак, виявився лише борсук, який, почувши тупіт відьми, вистромив морду з заростей — і побачив Бабуню, що мчала стежкою з мітлою напереваги. Раптом чари запрацювали, і вона ледве встигнула скочити на мітлу за мить до того, як та рвонула в небо з витонченістю однокрилої качки. 

З-над верхівок дерев долинула приглушена лайка, адресована всім видам гномської технології. 

Більшість відьом воліють мати хатинки в безлюдних місцинах, з традиційними крученими димарями та порослими травою солом’яними стріхами. 

Бабуня Дощевіск такий підхід схвалювала: якщо вже хочеш бути відьмою — зроби так, щоб усі знали, що ти відьма. 

Втім, Тітуня Оґґ мало переймалася тим, що знають інші, і ще менше — тим, що вони думають. А відтак проживала в будиночку з дещо надмірною кількістю різьби та ліпнини посеред міста Ланкр і водночас — у центрі своєї персональної міні-імперії. 

Численні доньки та невістки, дотримуючись усталеної черги, приходили до неї готувати та робити прибирання. Будь-яка рівна поверхня була вставлена декоративними предметами та сувенірами, доправленими тими членами сімейства, котрим довелося побувати в далеких краях. 

Сини та онуки забезпечували її дровами, ремонтували ґонт на даху, чистили димар; винна шафка була щільно заставлена пляшками, а кисет біля її крісла-гойдалки завжди був повний тютюну. Над вогнищем було акуратно випалено величезний напис «Матір». Жоден диктатор в історії не досягав такої цілковитої влади над своїм народом. 

Тітуня Оґґ також тримала величезного сірого одноокого кота на прізвисько Ґрібо[16], який присвячував своє життя сну, харчуванню та збільшенню й без того незліченного котячого сімейства, всі члени якого перебували в кровозмісному зв’язку. Почувши звук незграбного приземлення Бабуниної мітли на задньому дворі, він розплющив своє єдине око, схоже на яскраво-жовте віконце до пекла. З притаманним його племені інстинктом він одразу розпізнав у Бабуні запеклу котоненависницю й безгучно зник під кріслом. 

Маґрат уже манірно сиділа перед каміном. 

Один із непорушних законів магії полягає в тому, що особи, які практикують чародійство, не можуть змінити свою зовнішність на хоч трохи тривалий час. Їхні тіла набувають свого роду звички до сталої форми, що поступово повертає їх до оригінального вигляду. Але Маґрат усе одно намагалася обійти цей закон. Щоранку її волосся було довгим, густим та білявим, хоча до вечора постійно поверталося до звичного стану безладних кучериків. Аби нівелювати цей ефект, вона намагалася прикрашати зачіску фіалками та первоцвітом. Та результат жодним чином не виправдовував її надій. Складалося враження, що на голову їй упав вазон із чийогось балкона. 

— Вечір добрий, — сказала Бабуня. 

— Рада зустрічі при місячному світлі, — ґречно відповіла Маґрат. — Й благословенне сяйво зірок спадає на… 

— Превед, — сказала Тітуня Оґґ. Маґрат скривилася. 

Бабуня всілася і почала витягати шпильки, що кріпили її капелюха до зав’язаного вузликом волосся. Раптом до неї дійшла певна зміна у Маґрат. 

— Маґрат! 

Юна відьма з переляку підстрибнула на місці і притисла долоні з вузлуватими пальцями до цнотливого декольте своєї сукні. 

— Так? — тремтячим голосом спитала вона. 

— Що це там у тебе? 

— Мій помічник, — тон Маґрат відображав усі відтінки спроби виправдатися. 

— А що з тією жабою, яка в тебе була? 

— Втекла, — пробелькотіла Маґрат. — Та все одно користі з неї було небагато. 

Бабуня зітхнула. Відчайдушні спроби Маґрат завести собі надійну істоту-помічника тривали вже давненько, але, попри всі любов та увагу, які вона їм щедро приділяла, геть усі мали які-небудь дефекти — скажімо, кусали хазяйку або випадково гинули під її черевиком, а в найтяжчих випадках перетворювалися на що-небудь інше. 

— П’ятнадцятий за рік, — сказала Бабуня. — Не рахуючи того коня. Що це тепер? 

— Каменюка, — гигикнула Тітуня Оґґ. 

— Тоді хоч протримається довше за решту, — сказала Бабуня. 

«Каменюка» вистромила голову й обдарувала стару відьму дещо здивованим поглядом. 

— Це черепаха, — пояснила Маґрат. — Черепаха-хлопчик. Я купила його на ярмарку у Вівцекряжі. Продавець сказав, що він неймовірно старий і відає багато таємниць. 

— Я знаю того продавця, — сказала Бабуня. — Це він продає золотих рибок, які тьмяніють за два дні. 

— Ну то й що. Я назву свого нового помічника Швидконогом, — виклично заявила Маґрат. — Маю право. 

— Так, так, маєш, ніхто ж не заперечує, — сказала Бабуня. — Гаразд, сестриці, як узагалі наші справи? Ми вже два місяці не бачилися. 

— А повинні були кожного молодика, — твердо нагадала Маґрат. — Без пропусків. 

— У Ґреймового молодшенького весілля було, — пояснила Тітуня Оґґ. — Ніяк не могла пропустити. 

— А я всю ніч лікувала хворе козеня, — швидко додала Бабуня Дощевіск. 

— Ну що ж, — із сумнівом сказала Маґрат. Вона понишпорила у своїй торбині. — Так чи йнак, якщо ми збираємося починати, варто запалити свічки. 

Старші відьми закотили очі. 

— Але ж ми маємо цю чудову лампу, яку надіслала моя Трейсі, — безневинно сказала Тітуня Оґґ. — І я збиралася саме трохи розворушити жар у каміні. 

— У мене взагалі чудовий нічний зір, — рішуче сказала Бабуня. — А ти, Маґрат, читаєш забагато тих дивних книжок. Отих геморів. 

— Ґримуарів… 

— І ще ти більше не малюватимеш у мене на підлозі, — застерегла Тітуня Оґґ. — Минулого разу наша Дрін з ранку до ночі витирала ті твої, як його там… 

— Руни, — підказала Маґрат. В її очах було благання. — Ну хоч одну свічечку? 

— Гаразд-гаразд, — сказала Тітуня Оґґ, трохи пом’якшуючись. — Якщо тобі від цього стане легше. Але лише одну! І нормальну, з білого воску. Без усіляких там викрутасів. 

Маґрат зітхнула. Схоже, діставати решту вмісту торбини не було сенсу. 

— Нас мало би бути більше, — із сумом сказала вона. — Шабаш на трьох — це якось несерйозно. 

— Щось я нічого не знаю про шабаш. Ніхто мені не говорив про жоден шабаш, — форкнула Бабуня Дощевіск. — Хай там як, по цей бік гір наших більше немає, крім Старої Дісмас, а вона більше не виходить з дому. 

— Але в моєму селі чимало молодих дівчат… — почала Маґрат. — Ну, розумієте… Серед