Станіслав Лем - Едем, Станіслав Лем

високої стіни цеху, зануреної в пітьму, не долинало жодного звуку, не було навіть видно, чи по ній і далі пливуть горизонтальні хвилі.

— Тут темніє, як у наших тропіках, — сказав Хімік. — Адже ми впали в районі екватора, еге ж?

— Здається, що так, — відповів Координатор. — Хоч я не знаю навіть нахилу планети до екліптики.

— Тобто як? Що-що, а це має бути відомо!

— Ну звичайно. Однак усі дані залишилися на кораблі.

Вони замовкли. Робилося дедалі прохолодніше, отож усі закуталися в ковдри, а Фізик заходився ставити намет. Напомпував полотнище так, що воно стало твердим, схожим на сплющену півкулю з маленьким лазом унизу, й почав шукати поблизу каміння, щоб притиснути ним краї намету, — кілки вони мали, але їх нічим було забити, — однак натикався тільки на дрібненькі камінчики й повернувся до товаришів, які сиділи довкола блакитного вогника, з порожніми руками.

Нараз Фізиків погляд упав на важкий предмет, що валявся поруч на піску; він підняв його й притиснув ним край намету.

— Хоч на щось придалося, — зауважив Лікар, спостерігаючи за ним.

Інженер сидів зіщулившись і схиливши голову на руки. Здавалося, він перебував у стані глибокої пригніченості, бо довго не озивався й навіть тарілку попросив якимсь незрозумілим бурмотінням.

— І що ж тепер, любі мої? — запитав він, раптом випростуючись.

— Спати, звичайно, — спокійно відповів Лікар і, благоговійно діставши з портсигара сигарету, з насолодою затягнувся.

— А завтра що? — провадив далі Інженер, і видно було, що його спокій — тонка, до краю напнута струна.

— Генрику, ти поводишся мов дитина, — зітхнув Координатор, чистячи дрібненьким піском каструлю. — Завтра ми обстежимо наступну секцію заводу. По-моєму, сьогодні оглянули близько чотирьохсот метрів.

— І гадаєш, знайдемо щось нове?

— Не знаю. Попереду в нас іще один день. Пополудні доведеться вертатися до ракети.

— Я вже чекаю — не дочекаюся, — буркнув Інженер і, підвівшись, потягнувся й крекнув. — У мене наче всі кістки переламані, — признався він.

— У нас теж, — добродушно запевнив його Лікар. — Послухай, ти й справді нічого не можеш сказати про цю штуковину? — І яскріючим кінцем сигарети показав на ледь видимий предмет, що притискав до ґрунту край намету.

— Можу. Чому б ні? Звичайно, можу. Це пристрій, який служить для того, аби його спершу...

— Ні, серйозно. Адже там є якісь частини. Я нічого не можу второпати у цьому.

— А я, по-твоєму, можу? — вибухнув Інженер. — Це витвір якогось божевільного. — Він тицьнув рукою в бік невидимого заводу. — Точніше, божевільних. Цивілізація навіженців — ось що таке цей проклятий Едем! Те, що ми приволокли сюди, пройшло низку процесів, — повів він далі вже трохи спокійніше. — Пресування, вдавлювання прозорих сегментів, термічну обробку, полірування. Це якісь високомолекулярні полімери — і якісь неорганічні кристали. Це частина, не ціле. Але яке її призначення, я не знаю. Та навіть вийнята з цього божевільного млина — сама собою вона здається мені нісенітною.

— Що маєш на увазі? — запитав Координатор.

Хімік мовчки прибрав тарілки й харчі, потім розгорнув ковдру. Лікар загасив сигарету і дбайливо заховав половинку в портсигар.

— У мене нема жодних аргументів. Там, усередині, є якісь ланки, проте вони з нічим не з’єднані. Щось на зразок замкнутого в собі електричного ланцюга, але розчленованого ізоляційними вставками. Це... це не може працювати. Так мені принаймні здається. Зрештою, за стільки років у людині виробляється якась професійна інтуїція. Я, звичайно, можу й помилятися, тільки... ні, волію про це взагалі не говорити.

Координатор підвівся. Решта наслідували його приклад. Коли пальник згас, людей огорнула глибока пітьма — високі зорі не давали світла, вони тільки яскраво мерехтіли в якомусь дивовижно низькому небі.

— Денеб, — тихо сказав Фізик.

Усі дивилися на небо.

— Де? Там? — запитав Лікар.

Вони несвідомо розмовляли напівпошепки.

— Так. А та менша, поряд, — то Гамма Лебедя. Неймовірно яскрава!

— Разів у три яскравіша, ніж на Землі, — погодився з ним Координатор.

— Холодно, й додому далеко, — зітхнув Лікар.

Йому вже ніхто не відповів. По одному залізли під надутий купол намету. Всі були такі стомлені, що коли Лікар за звичкою проказав у темряві «на добраніч» — йому відповіло тільки сонне посапування товаришів.

Він подумав про те, що вони чинять нерозважно: з недалекого гаю вночі могла вилізти якась погань — треба було б виставити охорону. Якусь мить Лікар розмірковував, чи не зайняти йому добровільно цей пост, але потім іронічно посміхнувся в темряві, відвернувся й зітхнув. Він навіть не помітив, як заснув мертвим сном.

Ранок наступного дня зустрів їх сонцем. На небі стало більше білих, купчастих хмар. Вони скромно поснідали, залишивши рештки харчів на останнє підкріплення — по нові запаси треба було вертатися до ракети.

— Хоча б раз умитися! — жалісно зітхнув Кібернетик. — Такого зі мною ще не було — я просмердівся потом. Жах! Мусить же десь тут бути вода!

— Де вода, там і перукар, — безтурботно відповів Лікар, дивлячись на себе у дзеркальце й роблячи скептично-героїчні гримаси. — Тільки боюся, що перукар на цій планеті голить, а потім знов утикає все твоє волосся; це навіть дуже ймовірно, тобі не здається?

— Ти і в могилі так жартуватимеш? — розсердився Інженер і, збентежившись, буркнув: — Даруй. Я не хотів...

— Нічого, — відповів Лікар. — У могилі навряд, але поки я ще на цьому світі... Ну, вперед, чи що?

Вони спакували речі, випустили з намету повітря й, забравши все своє спорядження, рушили вздовж завіси, що рівномірно хвилювалася, аж поки подорожні не віддалилися на добрий кілометр від табору.

— Не знаю, може, я помиляюсь, але тут вона мені здається наче вищою, — сказав Фізик і, примруживши повіки, подивився на арки, що розбігалися в протилежні боки.

Високо вгорі їхні стики мерехтіли срібним вогнем.

Скинувши рюкзаки на купу, вони рушили до заводу. Зайшли без пригод, як і напередодні. Фізик та Кібернетик на хвилинку затрималися позаду.

— Що ти думаєш про це щезання? — запитав Кібернетик. — Тут стільки всього незвичайного, що вчора я про нього зовсім забув!

— Щось пов’язане з рефракцією, — не дуже впевнено відповів Фізик.

— А на що спирається стеля? Не на це ж, сподіваюся? — і Кібернетик показав на завісу,