Тимофій Гаврилов - Червнева злива, Тимофій Гаврилов

з яких почалися їхні стосунки. Мій батько проказував їх, як молитву. Наче ще задовго до того, як він їх уперше вимовив, вони рятували його — від голоду, коли не було кому ховати мерців; із в’язниці, куди його вкинули, звинувативши в причетності до організації, про яку він уперше почув на допиті; з того світу, звідки повернувся після важкого поранення, і ще багато разів опісля. Довгий шлях, вартий новітнього Данте; не треба символів — досить розповісти.

З матірʼю вони познайомилися серед пустелі, що постала по теророві і війні. Їхня любов спалахнула, де, здавалося б, ніщо більше ніколи не зацвіте. Абсурд, божевілля — хто здатний усе це осилити? Вижити і покохати... «Найголовніше — залишатись людиною, без цього все втрачає сенс».

Кілька рядків... Це найкраще, що я міг зробити. Ось вони в землі, де їх запевне вже ніщо не розділить, як не змогло розділити за життя. «Всі ми смертні, — сказав я собі, — тільки кохання — невмируще. Воно здолає те, що неможливо здолати. І переможе». Жодних амурів, ніяких, хай там яких, нісенітниць, лише кілька, що інакше не скажеш, рядків. У засічках оселився мох, від чого літери набули вигляду вклеєних із самшиту. Життя, що тріумфує з кам’яного надгробка. Я — паломник, який торує шлях. Перестати, це й означає забути.

В дитинстві я розчаровано зупинявся, коли з-поміж плит, якими вимощені майдани та вулиці, двірники виполювали найменшу травинку. Сказати що-небудь мені бракувало сміливості, та й хто мене, курдупля, послухав би? Тоді як трава — життя: незаймане, чисте, цнотливе; не знаючи й дещиці того, що відоме людині, воно непомильно бере своє. Вона буяла задовго до нас, вона проросте над людськими діяннями, тріумфуючи над ними і покриваючи їх.

Ще й зараз, буває, зупиняюся і дивлюся. Я не роздаю порад — у мене немає їх, цілющих рецептів, хоча дещо я пережив, а щось побачив. Бо й галузці, яка пливе, різне випадає. Зелений — колір життя. Зараз, по всьому, надмогильний камінь — єдина певність, і ті рядки...

Прізвище, висічене різцем, те саме, що й моє; я останній, хто так називається. Історія зробила все, щоб не збереглося нічого. Щоб ми були нездатними бодай щось збагнути, неспроможними розповісти найважливіше — правду; щоб ми були прикутими до брехні, якою одурманюватимемося, наче опіумом.

Пригорща літер, сивіших за попіл, — все, що залишилося від родинної історії, знищеної задовго до мого народження. З людини, яка не має себе, можна ліпити що завгодно. Мій батько — мов археолог, який з черепків відновлював візерунок, його біографії вистачило б на десятьох. Життя навчило його багато чому, проте він так і не зумів ненавидіти. Він уже відійшов, а кохання ще жевріло — невловна, примарна, незбагненна іскринка.

Батько був на добрий десяток років старший за матір.

Любов, яка перемогла історію...

Своєрідним чином мій друг теж переміг її. Прикрості, неминучій у знайомстві з довколишнім світом, не варто надавати надмірного значення. Невже якась дрібничка справді здатна запрограмувати життя? Невидима рука кидала йому в критичні моменти рятівне коло. Вже тоді, заледве навчившись ходити, він повівся, як часто-густо не до снаги дорослим. Ця його здатність з усього знаходити вихід! Ніколи, хоч які безнадійні обставини, він не втрачав завзяття. Сторонній сприйняв би це за легковажність, одначе я, який знав його довше, ніж будь-хто інший, можу запевнити, що це не так.

Ми ще тоді не заприятелювали, та й чи доречно говорити про дружбу, коли тобі менше років, ніж пальців на руці? Мій друг почувався, як у Бога за пазухою. Неділя — його день. Доля обирає собі когось, кого безмірно пестить, мов рідна мати. Дорослі, женучись за незворотно втраченим, вдаються до замінників — слава, алкоголь, жінки. Так, жінки — де немає любові, марно сподіватися щастя.

Мій друг смоктав кашу, стискаючи рученятами пляшечку зі шкалою, як на термометрі — такому, як за вікном, чи тому, що зберігається у футлярі поруч з ліками. Скільки разів мені міряли ним температуру! Сріблястий стовпчик зупинявся завжди на тій самій зачарованій проділці. Струсивши, наче таким чином можна було прогнати застуду, мати ховала його назад до шухляди... Посмоктавши, його ротик на мить нерухомів, чи то від утоми, чи в насолоді.

Тоді я й близько не знав, як його звати, а якби й знав, сумнівно, чи спромігся би до ладу вимовити. Якби не його постійні повертання до історії нашого знайомства, я нічого цього не пам’ятав би. Спогад зійшов у мені, мов зернина в старанно удобреному ґрунті. Подробиці, якими він обростав, додавали йому яскравості і переконливості.

Щоразу, як ми опинялися вдвох і до наших послуг було щедріше, ніж на скупе привітання, часу, я почувався, наче ми оце вперше зустрілися, вчора — діти, сьогодні — двоє дорослих, наче дитинство — непорозуміння, химера, гра електричних розрядів у нашому мозку.

Ось я сиджу, затамувавши подих, за першою партою, що прилягає до вчительського столу, а вже за мить на ньому мої зачитані до дір підручники — так, наче цього разу вони нарешті заговорять, про що мовчали. Ні на що не придатна макулатура, свідчення лицемірства і підтасовування, хроніки нечистих на руку картярів. Поверх них нові, в яких незліч запитань і майже немає відповідей.

У вік, коли щойно навчився ходити, уявне і дійсне зібгані в нероздільний клубок, який поступово, в міру дорослішання, розплутується. Або й ні. Життя — будні у вигляді смуг, коли сіріших, коли барвистіших.

Мій друг упевнений, що, віддавши мені пляшчину, виграв потрійно: скараскався каші, звільнився від моїх домагань, здобувши зате в моїй особі, як примовлятиме згодом, друга, наголошуючи оте незмінне — надійного. Приятельство, випробуване часом. Ще б пак! Я вижлуктив вміст одним духом, після чого заліз у візок і блаженно заснув, байдужий до всього навколо. Я здався йому не таким уже безнадійним. Я був на якихось кілька місяців старшим за нього і не факт, що сильнішим.

У свій вік, в який пішки шпацерують під стіл, він вчинив, як індіанець, який викурює з білими люльку миру. Далека історія, завбільшки, як прерія, заввишки у шпилі Скелястих гір, кривава, як призахідне сонце, напнута, наче шкура ведмедя, між двома океанами. Її нанесено брижевим тайнописом на розгортках Великих Озер... Вона поглинала нас — нею ми жили і дихали. Своєї історії ми не знали.

Я проводив із ним не більше часу, ніж з іншими. Скільки дітей, з якими я ганяв м’яча і влаштовував пригоди! Ставив пастки, будував фортеці, проникав у ворожий табір, дослід­жував жуків, прорубував шлях у джунґлях, запікав картоплю, цупив по чужих садах недостиглий аґрус, бо коли тобі вісім і десять, світ —