Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

само, як і мені тоді, коли я переможно вимахувала сяйливими пазурами в прикрасах в Ясписа перед носом. Тутешні крамарі просто виштовхали б, напевне, автора тієї книги втришия, якби він спробував процитувати їм бодай рядок.

З’ясувалося, що люди геть нічого не зголошуються віддати на дурняк.

Поки я збагнула, що саме можу обміняти на гроші, я вже встигла провештатися вулицями Драхенбурґа кілька годин, у мене вже заскімлив шлунок, а ноги нили навіть дужче, ніж до того.

— Агов! — пролунав у мене за спиною голос людської дівчинки, коли я пленталася від чергової крамниці з сукнями, від якої мені не було жодного зиску. — Зачекай-но! — Вона вхопила мене за руку і розвернула обличчям до себе, зухвало посміхаючись, — геть-чисто хижачка, яка щойно вполювала здобич. Схоже, вона була одного віку зі мною, але принаймні на голову вища, а трималася так упевнено й пихато, що здавалася старшою на кількадесят років.

Однак це зовсім не означало, що я дозволю їй узяти наді мною гору. Я висмикнула руку й вишкірилася.

— Чого тобі? Я ж пішла з твоєї дурнуватої крамниці, хіба ні?

— Та ні, я на них не працюю, — відповіла вона. — Я що, й справді схожа на підмайстриню модної кравчині?

Вона змахнула рукою, нетерпляче показавши на темно-зелені чоловічі штани й сюртук, що теліпалися на ній, довготелесій і кощавій, наче з чужого плеча. Другою рукою дівчинка пригладила чорний смух у себе на голові, який крутими кучериками вився навколо смаглявого обличчя. Він у неї був коротший, ніж хутро на голові в інших самиць, яких мені досі траплялося бачити.

— Я вже півгодини спостерігаю за тим, як ти вештаєшся кравецькими крамницями. Ти приїхала до великого міста і тобі потрібен новий одяг, так? Але грошей у тебе немає?

Я не довіряла людям, які вдавали, ніби хочуть допомогти. Кинувши на цю істоту пихатий погляд, я звела смужки хутра над очима — так, як це робили інші люди.

— То що з того?

— Я знаю, куди ти можеш поткнутися. — Її власний смух над очима забрижився, коли вона насупилася й підтиснула губи, роздивляючись мене згори вниз. Якщо я мала вигляд років на дванадцять, то їй могло бути щонайбільше тринадцять, і, хоча вона достеменно була людина, вираз обличчя робив її неприємно схожою на мою матінку. — Усе залежить від того, наскільки тобі дороге власне волосся.

— Власне що? — закліпала я на неї.

— Та ну. Ти ж розумієш. Волосся. Твоє волосся. — Вона простягнула руку й смикнула за мій довгий і прямий смух на голові. — Дуже за нього чіпляєшся?

Голова в мене пішла обертом, поки я витріщалася на неї, намагаючись збагнути сенс її слів. Адже я встигла переконатися, що люди й логіка існували в різних площинах.

— Як я можу не чіплятися за власне волосся? — спитала я. — Воно б інакше з голови в мене впало!

— Ха! — форкнула вона, її темні очі засяяли. — Ходімо.

Вона міцно вхопила мене за руку, і цього разу я знехочу скорилася.

— Я Сілке, — мовила дівчина. — Підкажу тобі, куди звернутися.

З усього, що люди продавали й купували, волосся виявилося найхимернішою штукою. З якоїсь незбагненної причини довгий смух на голові — от як у мене — вони дуже цінували. Отже, я не гарчала й не кусалася, просто вмостилася тихо-тихесенько на високому стільці в крихітній крамничці. Вона була розташована у кварталі, де похнюплені, напівзруйновані сірі халупи щільно притискалися одна до одної, а тьмяна фарба на стінах лущилася. Сілке стояла обіч мене й пильно спостерігала, схрестивши руки на грудях, як власник крамниці відрізає тлусті пасма волосся, поки на голові в мене не залишилися самі недолугі штріпачки, що ледве сягали вух.

— Овва, — зауважила Сілке. — Тридцять марок щонайменше.

Похмурий старигань, який щойно обтяв мені волосся, — вузла на шиї в цього чоловічка не було, — форкнув.

— Двадцять, можливо. І це лише, якщо…

— Двадцять п’ять, — мовила Сілке й простягла руку, нетерпляче перебираючи пальцями.

Зітхаючи, він запхав руку до кишені й висипав їй на долоню невелику купку монет.

Примружившись, я глянула на них.

— А хіба це не я мушу їх отримати?

— Певно, що так, — кивнула моя помічниця, подарувавши мене посмішкою. — Усі, за винятком моїх комісійних.

Її «комісійними» виявилася одна велика срібна монета, яку вона вихопила з моєї купки й запхала до кишені, завбачливо схованої на внутрішньому боці її широчезного пальта. Я провела її поглядом і затиснула в долоні решту срібних і мідяних монеток, які вона мені віддала.

— І скільки марок у мене залишилося?

— Двадцять, — мовила Сілке і прочинила двері крамнички. — На щастя, я знаю, де ти можеш знайти просто чудовезну сукню, уже готову, за таку ціну. І вона буде майже нова!

Дідо завжди казав, що іноді, якщо харчу замало і ти не знаєш, де ховається здобич, варто просто плисти за вітром і дивитися, куди він тебе занесе. Отже, я, не сперечаючись, пішла за нею з крамнички.

Мозок мій, утім, гарячково метикував. Поки вона вела мене крізь натовп, легко й упевнено прокладаючи собі шлях, я запам’ятовувала кожен поворот, усі орієнтири. Зворотний шлях я подужала б знайти навіть у темряві. Може, у людській подобі я й була маленька, але я все одно лишалася найнебезпечнішим створінням у цьому місті.

І менше з тим, у мене аж серце впало, коли я побачила сукню, яку обрала для мене Сілке.

— …Ти ж це не серйозно?

Ми стояли серед якоїсь місцини, яку Сілке назвала «торговищем». Розляглася вона десь за півгодини пішки від того місця, де я залишила майже все своє волосся. На відміну від гонорових жовто-білих крамничок центру Драхенбурґа з їхніми однаковісінько пофарбованими стінами й скляними дверима, торговище було просто неба. Якісь ганчір’яні ятки й старезні дерев’яні рундуки тіснилися уздовж брудного берега довгої брунатної ріки. На цих рундуках лежали товари на продаж. А сукня, яку Сілке так гордовито витягла, була майже така сама неохайна, як і та ріка.

— А що з нею не так? — вимогливо спитала моя знайома. Вона ніжно провела пальцем по темно-брунатній згортці. — Плям нема, проріх також. Ще й фасон лише минулорічний. Та вона ж…

— Мені треба мати пристойний вигляд! — вигукнула я. — А ця сукня… вона така… нудна.

Сілке завела очі.

— Пристойно — це і є нудно, — мовила вона. — Ти що, і досі цього не збагнула?

На той час я вже припинила лякатися, коли люди заводили очі. Я схрестила руки й випнула підборіддя — так люди робили, коли хотіли здаватися значливішими.

— Я не можу таке