Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

Жодний дракон у світі не сприйняв би мене всерйоз, якби я убралася в одноманітний, без жодного візерунка, брунатний стрій. Мені кортіло демонструвати всім, хто мене побачить, власну силу, а не ховатися, як отарна тварина, намагаючись розчинитися в довкіллі.

— Гаразд, — важко зітхнула Сілке. — Але, як на мене, ти припускаєшся серйозної помилки.

— Справді? — Я пильно глянула на неї, а тоді звела очі на смаглявого самця — трохи старшого, однак іще не чоловіка — який стояв за низеньким рундуком, де Сілке знайшла цю сукню. Мені дедалі краще вдавалося помічати різницю між людьми… але і їхню схожість також. — Знаєш, що я оце думаю? Мені здається, що ця крамничка належить твоїй родині, і ти зараз саме намагаєшся ошукати мене, щоб привласнити всі мої гроші.

Сілке розширила очі й хутко зиркнула на істоту чоловічої статі, яка саме обслуговувала іншого клієнта, рухаючись так швидко і граційно, як і сама Сілке. Потім вона розреготалася й посміхнулася якоюсь геть іншою посмішкою, зовсім не схожою на ту, яка була на її обличчі цілий день.

— А ти не така вже й простачка, еге ж, сільське дівчисько?

— Моє ім’я Авантюрина, — повідомила я їй.

— Достеменно не місцева, — посмішка Сілке стала ще ширшою. — Але байдуже. Сюди приїжджають люди з усіх усюд. Навіть наша королева-небіжчиця прибула з-за моря, коли багато років тому стала дружиною нашого короля. От проживе твоя родина тут одне покоління — і ти стаєш місцевою, як я, і як наша кронпринцеса… — Вона впевнено кивнула. — Отже, Авантюрина, тепер давай відверто. Це сукня доброї якості, і я навіть можу скинути дві марки — на знак особистої до тебе приязні. Але на всіх інших ятках я тобі не допоможу, бо жодна з них не належить моїй родині.

— Гм-м… — мовила я скептично і роззирнулася, щоб глянути на інші рундуки й столи уздовж берега. — Краще я спочатку з’ясую, скільки саме коштують інші сукні, перш ніж повірю, що твоя й справді дешевша.

— Швидко вчишся, — зітхнула Сілке, але я не могла не помітити мимовільного захвату в її голосі. Коли вона вважала мене легкою здобиччю, я була їй не до шмиги. А тепер, коли я нарешті показала зуби, вона мене вподобала. Однак річ у тім, що й вона припала мені до душі. Мені сподобалося, як вона порушувала людські правила поведінки, вбираючись у чоловічий одяг, мені припали до серця її сила та рішучість, хоча вона й спробувала була скористатися ними задля того, щоб ошукати мене. Хай вона й була людина, але в ній достеменно було щось драконяче. Дракони завжди так само несамовито відстоювали свої родини. Добре було б улаштувати з нею жартівливий двобій, якби в нас обох, як годиться, були зуби й пазурі…

А наразі я широко всміхнулася їй — для людей це було те саме, що для дракона розправити крила й продемонструвати всю лусочку.

— Тоді побачимося, — мовила я. — Але тільки якщо я не знайду дешевшої сукні деінде.

— Гаразд, — мовила Сілке, а відтак примружилася. — Але затям, ти все одно тут новачок, а дівчинці самотою в цьому місті важко. Тобі б не завадила подруга, яка допомогла б призвичаїтися.

На мить я задивилася на зухвалий, драконячий вигин її шиї, уже ладна піддатися спокусі. Аж потім вчасно схаменулася.

Ніколи не довіряй людині!

Якби ж то мені потрібні були докази дідового правила, Ґрета сьогодні вранці надала мені їх аж із верхом. Де б я зараз була, якби виявилася достатньо дурноверхою, щоб повірити першим людям, що трапилися мені на шляху? Тим, які привезли мене до міста? Я згадала нудотно-солодкавий голос Ґрети, яка наспівувала щось мені у вухо, міцно вчепившись у моє плече, — і насилу придушила гарчання. А відтак розвернулася й пішла, лишивши Сілке на безпечній відстані за спиною.

Драконам не потрібні друзі-люди.

І я таки не помилилася. На інших ятках вбрання було дешевшим.

За двадцять хвилин я вже перебралася в яскраву золотаво-пурпурову сукню, спідниця в якої до того ж виявилася не такою вже й широчезною. Мені, щоправда, довелося засукати рукави, щоб вони не затуляли пальці й не заважали, але коштувала ця сукня десять марок. А за ще п’ять я купила новеньку пару яскраво-червоних черевиків, щоб захистити ноги. Ба більше, я навіть протерла руки й обличчя приємною вологою тканиною, а ще в мене залишилася одненька сяйлива срібна монетка на потім. Я загорнула її у своє колишнє срібно-багряне вбрання й запхала цей згорток під пахву.

Власник крамниці, який продав мені сукню й черевики, замислено глянув на мене, коли я вже збиралася йти.

— А знаєш… якщо тобі треба кілька зайвих марок, я б залюбки купив оту кумедну червоно-срібну штукенцію, щоб тобі не довелося її з собою тягати. Вдягти таке ніхто не зголоситься, але візерунок нівроку, можна вирізати й пустити на клаптя.

Вирізати?! Я міцніше затиснула щільний згорток. Це все, що в мене залишилося від моєї прегарної срібно-багряної луски! Кожен яскравий фрагмент візерунка на цій одежині був відмічений вигнутою лінією, яка демонструвала вигин моїх лусочок. Тут навіть були всі мої колишні шпичаки. Вони перетворилися на вервечку срібних гачечків на спині, які скріплювали одяг, коли я його вдягала. Я глянула на тканину-лусочку, і моя чутлива, вразлива людська шкіра взялася гарячими сиротами від пальців ніг аж до потилиці. Раптовий грім вдарив у вухах. Це була луна того несамовитого гарчання, що застрягало в моїх грудях від часів перетворення. На цьому вбранні була моя лусочка. А ця людина хотіла його знищити?

— Ніколи! — гримнула я.

Я розвернулася, притисла до грудей рештки мого минулого й вирушила шукати власне майбутнє.

Розділ восьмий

У шлунку несамовито бурчало, коли я крокувала вузькими велелюдними вуличками драхенбурзьких околиць. Я не зважала на його скарги, так само, як і на гострий дошкульний біль у вкритих саднами й пухирцями ступнях, і навіть на те, як нили оті жалюгідні м’язи на моїх людських ногах. Пахощі смажених ковбасок долинули до мене з пічки вуличного крамаря, оповивши спокусливою духмяною габою, але я опанувала себе й заходилася дихати ротом, щоб у такий спосіб обдурити власний нюх. Крамар, який стояв біля іншої пічки трохи далі по вулиці, продавав якийсь химерний закручений хліб. Він називав ту штукенцію плетеником, і я ковтнула б її за мить, але натомість змусила себе пройти повз, навіть не сповільнивши крок. Угледівши за дві хвилини