Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

й чекають, коли я приєднаюся до них снідати. Щастя, справжнє щастя. Руки тягнуться вхопитись за цю радість. Усе це було нічним жахіттям. Я в безпеці. Удома.

Розплющую очі. Кімната розвиднюється. Стіл і стілець досі на місці, набитий соломою матрац, земляна підлога, така ж холодна й невблаганна. Моя радість випаровується. Я разом з рештою начиння досі тут.

Відчиняються двері, рука проштовхує тацю. «Заждіть!» — вигукую я. Двері зачиняються, перш ніж я встигаю вимовити ще щось. Підповзаю до таці й дивлюся в миску з кашею. Спорожняю її одним швидким ковтком. Відповзаю назад до настилу, шлунок досі порожній.

Двері відчиняються, і та сама рука забирає тацю. Я відкриваю рота, але не встигаю крикнути знову, як у кімнату заходить жінка. У неї в руках ціпок і торба. Волосся як біле сіно. Крик завмирає в моєму горлі. «Хай де я є, не все так погано, якщо тут теж є бабуся», — думаю собі.

Я очікую від неї ласки й тепла, але нічого такого не отримаю. Натомість її білясті очі дивляться повз мене, і я розумію, що важу для неї не більше, ніж собака. «Я прийшла навчити тебе англійської», — холодно каже вона. Потім вказує ціпком на стілець, і я розумію, що маю сісти.

Вона дістає з торби книжку та кладе її на стіл. Усередині надруковано незнайомі мені символи — одні кутасті, інші круглі й товсті. Жінка їх озвучує — пізніше я дізналася, що вони називаються літерами, — усі тоненькі, як голки.

— Тепер ти, — каже вона, здійнявши ціпок над моєю головою.

— Ей, — намагаюся я. — Бі. Сі. Ді. І. — Мій голос тремтить.

Жінка наказує повторити ще раз. Я видаю звуки та стежу, як її ціпок опускається з кожною літерою. Еф. Джі. Ейч. Ай. Ми в одному ритмі — ціпок і я.

Вона йде геть через багато годин, коли ніч уже забарвлює кімнату у фіолетово-сірий колір. Я згортаюсь у клубок, а звуки в голові стукаються один об одного.

Там, у непроглядній пітьмі, чекає Лінь Дайю, спостерігаючи за мною.

* * *

— Що ти знаєш про англійську мову? — питає стара.

— Нею розмовляють за пів світу звідси, — кажу я їй та уявляю собі кораблі, дим і гострі білі обличчя з волоссям відтінків осіннього листя.

— Англійський алфавіт обмежений, — веде вона далі. — Двадцять шість літер, кожна має свою чітку форму та власний набір правил. Думай про них як про дорослих. Як про вже сформованих. Поєднуй їх у певній послідовності, щоб створити конкретне слово.

«Має бути легко», — думаю я.

І ось перша перепона: звук. Літери звучать не так, як слова, які вони утворюють. До того ж є безліч комбінацій, на які треба зважати. Кожна така комбінація породжує інший звук та інший зміст. Англійський алфавіт обмежений, але його варіації нескінченні й непідвладні логіці.

— V: опусти два передні зуби на нижню губу та дмухни.

— Th: засунь язик між зубами і продзижчи.

— Tr: стисни зуби й дихни.

— Dr: зроби те саме, але простогни.

— St: просичи й різко спинися.

— Pl: повтори, як фиркає кінь.

У китайській мові важливий кожен склад, тому всі склади в реченні наголошені однаково. А в англійському реченні кожне слово й кожен звук у цьому слові мають свою ієрархію. Найважливіші звуки вимовляються енергійно, а другорядні — ніби засунуто поміж них, зменшено та приховано. Тут власна музика: кожне речення має певний ритм, кожне слово — свій метроном. Здається, що англійська мова — це питання злагодженості й хаосу.

Я уявляю, що кожне слово — це гойдалка: не знаєш, куди перехилиться. Один бік завжди буде важчим за інший. Питання в тому, як з’ясувати котрий?

Упродовж дня ми робимо лише одну перерву на обід. Щоразу та сама їжа: приготовані на пару маньтов і сушені анчоуси. Обидві страви такі тверді, що аж деруть піднебіння. Поза уроками старої для мене не існує — вона стає англійською, а англійська стає нею.

І так щодня.

— Скажіть, чи можна мені піти додому? — питаю її. — Ви знаєте, чого він від мене хоче? Чому я маю вчити англійську?

Він — це, звісно ж, моргун, якого я не бачила, відколи мене викрали. Я починаю замислюватися, чи він узагалі був, чи, може, мені це наснилося і я сама якимось дивом забрела в це місце. «Мабуть, так було завжди», — кажу собі у хвилини відчаю.

Щодня стара вдає, що не чує моїх запитань. Натомість видає звуки, а потім розповідає мені, що вони означають. Я запам’ятовую слова й у темряві вигадую їхні образи. CAT[16]: рудий і самотній. WAGON[17]: сусід Ху. WIND[18]: Фен, хлопчик, народжений вітром.

На самоті я зазвичай малюю на земляній підлозі англійські літери. Поруч з ними пишу китайські ієрогліфи, які відповідають їхнім звукам. Найбільше мене спантеличує англійська літера I. Відповідний до неї звук _aı_ у китайській мові означає «любов». Англійською слово І — це «я». Китайською ієрогліф «любов» 愛 складається з фрази «віддати своє серце». Англійською І — це незалежність, індивідуальність. Китайською «любов» — це відмова від себе заради іншого. «Як цікаво, — подумала я, — що ці два звуки-близнюки означають такі різні речі». Це відкриває для мене ще одну правду про англійську мову та людей, які її створили.

Щоб вести лік дням, вирахуваним відповідно до візитів старої, я роблю позначки на стіні. Проводжу по них пальцями та притискаюся обличчям до дерева, аж доки не впевнююся, що мітки відбиваються на моїх щоках. Якось за цим заняттям мені почулося, як щось шкребе стіну мені у відповідь, ніби по той бік робить такі самі мітки.

* * *

Коли міток стало п’ятдесят, ми почали читати та складати речення.

В англійській мові важливі множина та час. Не можна говорити про дію, не вказавши, коли вона відбулася. Усе, що відбувається, можна висловити за допомогою часів Past, Present і Future[19]. Це найважча частина.

— Мало сказати, що хтось щось тобі дає, — каже мені стара. — Треба зазначити, коли саме. Цю інформацію закладено в часі. Скажи: «Give. Gives. Given. Gave[20]».

— Give. Gives. Given. Gave.

Я хочу запитати її чому. Чому це так важливо в англійській мові й не має значення в китайській? Що такого дає акцентування на часі?