Сіра Сова - Саджо та її бобри, Сіра Сова

Крім ненависного торговця, вона близько ще пе бачила жодного білого, і Шепіен подумав, що її нелегко буде виманити звідти.

Але, почувши, як добре незнайомець говорить по-іп— діапському та як весело сміється, вона виглянула й побачила такі лагідні, веселі очі, яких ще ні в кого не бачила, хіба що в батька. І тоді, набравшись сміливості, вона вийшла і знову заходилася коло горщиків та мисок. Але дівчинці страшенно кортіло подивитися на цього милого незнайомця, і вона знай позирала на нього крадькома з-під шалі. І щоразу він ловив її погляд, а вона червоніла, опускала голову, ховаючись під шаллю, і знову поралася коло вогню, аж доки нарешті зварився обід.

Всі разом вони сіли їсти. Шепіен відчув ще більшу повагу до білого юнака, що вмів сидіти по-індіанському. Хлопець ще не зустрічав жодного білого, який би так міг, крім мисливців-траперів, що запозичили в індіанців багато звичок.

Білявий гість хвалив їжу, казав, що давно вже пе куштував таких страв. Весь обід складався з банпока, помазаного смальцем, шматочків в'яленої оленини і чаю без цукру. Але незнайомець поводився так, ніби був на справжньому бенкеті.

Після обіду гість закурив сигарету. Сдджо це здивувало. Всі індіанці, навіть старі жінки, курять люльки, і Саджо, яка ніколи не бачила сигарет, вирішила, що це одне з дивацтв незвичайного чоловіка, який так добре розмовляє по-індіанському і має такі дивні, хоч (вирішили, пошептавшись, діти) дуже приємні манери.

Гість курив і розповідав про себе. Він був місіонером, не таким, додав квапливо, що всюди втручається й хоче змінити всі індіанські звичаї та вірування. Навпаки, на його думку, деякі з тих звичаїв прекрасні, так само він не збирається нав'язувати своїх поглядів індіанцям, а намагається стати їхнім братом.

Вивчивши індіанську мову з книжок, він побував серед різних племен, які говорять спорідненими наріччями: був у буш-крі, у сато, в алгонквінів та оджибу— еїв; працював там, учив дітей, доглядав хворих, намагався допомогти всім, чим міг. Юнак вірив, що всі народи — одна велика сім'я, а Великий Дух однаково прихильний до червоношкірих та білошкірих. Гість розповів, що в містах є добрі люди, котрі оплачують усі його витрати, щоб він працював, нічого не беручи з індіанців.

Саджо й Шепіен зачудовано слухали ці розповіді. Вони завжди вважали, що про їхній народ забули, і відтоді, як у нього відібрали землю, ніхто ним не цікавиться. Але хлопець і дівчинка повірили, що білий юнак і справді їхній брат, хоч шкіра його там, де її не опалило сонце, зовсім біла, а очі не чорні, як у них, а голубі, мов небеса опівдні.

В цей час Чілеві, що саме сушився й чепурився після купання, почув голоси і, здогадавшись, що буде обід, вибіг, спотикаючись, із намету. Побачивши незнайомця, бобренятко попростувало до нього через скатертину, розстелену на землі. Воно пройшло поміж посудом і, сівши на задні лапки перед гостем, почало його роздивлятися. Чілеві, мабуть, вирішив, що такий великий чоловік дасть йому багато хлібця. Певно, гість йому сподобався, бо Чілеві почав махати головою вперед-назад, вправо-вліво та вихилятися — точнісінько, як робив це колись; а потім перекинувся на спину просто на тарілки й далі собі вигинався і крутився. Забряжчав посуд, усе попереверталося, щось розхлюпалося, полетіли навсібіч тарілки й чашки. Саджо хутко дала бобреняті великий кусень хліба, сподіваючись, що воно піде собі в намет. Та цього разу не так легко було змусити бобреня піти. Товариство йому сподобалось: отож Чілеві сів просто на скатертині, взяв у лапки хліб і почав наминати його, поглядаючи одним блискучим чорним оком на гостя.

Відтоді як забрали Чікені, це вперше Чілеві виконав свій кумедний танець. Саджо витлумачила це як добру прикмету і ще дужче повірила, що все скінчиться якнайкраще. Золоте Волосся не бачив веселішого видовища й реготав так щиро, що Саджо перестала соромитися и собі засміялася, ба навіть Шепіен усміхнувся, забувши на мить про свої турботи.

Тоді Золоте Волосся, що вже наслухався від торговця про бобренят Чілеві й Чікені, почав розпитувати дітей, як їм пощастило приручити бобрів, цих найбояз— кіших звірів. Юнак цікавився ще багато чим. І хоч спочатку діти розповідали не дуже охоче, незабаром гість знав усю історію (він гарно вмів розпитувати): про те, як батько врятував двох бобренят від смерті, як подарував їх Саджо на день народження, як їх назвали Чілеві й Чікені — Більшеньке Маля і Меншеньке Маля. Гість почув, як усі вони сумували, коли розлучилися з Меншеньким Малям, як самотньо й печально блукав Чілеві. Юнак слухав (він умів не тільки питати, а й слухати), а діти розповідали, як вирушили на пошуки маленького друга, як дорогою мало не загинули від лісової пожежі.

А наприкінці Шепіен додав, що тепер мусить знайти роботу, щоб заробити грошей на квитки до міста і на викуп Чікені.

Вислухавши все, юнак спохмурнів і замислився, усмішка щезла з його лиця. Він знав, що Шепіен не знайде роботи, але не сказав нічого. Гість задумливо погладив м'яку, шовковисту шерстку бобреняти й мовив до себе по-англійському:

— Отже, це — Більшеньке Маля, а Меншеньке Маля далеко в місті. І ці діти... Ні, цього не можна допустити!

Він крадькома глянув на Саджо, що знову закутала шаллю обличчя, і зауважив, як дві важкі сльозини покотилися по її щоках.

Тоді він підвівся і, перш ніж піти, сказав:

— Я ваш друг і друг вашого батька. Завтра я повернуся до вас, і ми знову разом пообідаємо. Може, мені пощастить розігнати хмари, що нависли над вами. Це ж і є моя робота — зганяти туман з обличчя сонця, щоб воно всім світило однаково.

І він пішов, махнувши рукою на прощання.

Розділ XII

Великі Ножі

Повернувшись до селища, місіонер зайшов до торговця в контору, і там вони довго розмовляли. А вийшов юнак звідти з аркушем паперу, на якому було написано: "Оголошення". Цей аркуш він прибив цвяхами до дверей контори. Туристи все ще прогулювалися поблизу і, помітивши, як місіонер чіпляв оголошення, зацікавилися, що ж там написано. Вони прочитали, що всіх просять прийти на збори, дуже важливі збори, які мали відбутися о четвертій годині в інді— анській школі на пагорбі за крамницею. Ця новина швидко облетіла невелике селище, а що нічого цікавішого не передбачалося і заклопотаний з виду юнак всіх заінтригував своїм оголошенням, то на збори прийшли всі, хто тільки міг.

Кімната була мала, декому довелося стояти надворі — коло вікон чи дверей. Білявий юнак став за вчительську кафедру і, коли всі замовкли, почав говорити.

Спочатку люди перешіптувалися, покашлювали, човгали ногами, але скоро все це стихло — слухали,

затаївши подих. Юнак розповідав таке, чого вони й не сподівалися почути, бо взагалі ніколи нічого подібного не чули. А розповідати він умів ой як добре.

Принишклі люди слухали про Саджо й Шепіена, про Більшеньке Маля й Меншеньке Маля...

Насамкінець юнак сказав:

— ...і всі ми повинні допомогти нашим братам. Не забуваймо, що ми теж відповідаємо за цих дітей, котрі не зупинилися перед страшною небезпекою в пущі... Хай колір шкіри у них трохи не такий, як у нас, хай розмовляють вони не нашою мовою і мають свої, не наші звичаї та традиції,— ми повинні подбати про них. Це ж не просто двоє малих індіанців, а двоє дуже нещасливих дітей. І хто знає, може, й правда те, що вони стверджують, і малі звірятка, їхні друзі, мають почуття, дуже схожі на наші, людські почуття?.. А насамкінець я ще хочу сказати, що коли ви виходитимете з дверей, то праворуч побачите велику порожню бляшанку з-під чаю фірми "Хадсон-Бей". Що ви скажете на це, друзі?

Коли юнак закінчив свою промову, по кімнаті прокотився тихий гул голосів. Здавалося, всі хотіли говорити одночасно. Дами вигукували:

— О! Неймовірно!

— Важко збагнути... Самі! В таку далечінь!

— Бідолашні! Пройшли через таку страшну пожежу!

А чоловіки повставали, засунули руки в кишені й голосно перемовлялися:

— Я б такого нізащо не пропустив...

— Де вони? Треба щось для них зробити.

— Де там стоїть бляшанка?

Один за одним люди почали виходити, і там, де стояла бляшанка, почувся веселий дзенькіт монет, хрускіт новеньких банкнот і шарудіння старих, серед яких траплялися не лише однодоларові, але й на два, на п'ять, а часом навіть на десять доларів. Діти теж хотіли допомогти; вони, скільки могли, ділилися своїми заощадженнями.

Останнім вийшов торговець. Біля дверей він озирнувся, щоб переконатися, чи ніхто за ним не стежить, моргнув одним оком (тим, що було далі від бляшанки) , швидко простяг руку, наче боявся, чи хто не побачить, і кинув у бляшанку туго згорнуту пачку паперових грошей, бурмочучи під ніс:

— Ось тобі, Чілаві... Чілакі... Чікалі, чи як там тебе,— на щастя!

Та смаглявий юнак, який ще стояв за кафедрою, не тільки вмів гарно запитувати, відповідати й промовляти, а мав також гострий зір. І все побачив.

Того самого дня, трохи згодом, Золоте Волосся пішов до табору малих індіанців. Шепіен, побачивши таку силу грошей, не міг повірити, що все це для них. Хлопчик навіть злякався і спитав:

— Що треба зробити? Якої роботи вони хочуть від мене?

— Нічого не треба,— відповів Золоте Волосся.—Вам не можна гаяти часу. Завтра ж вирушайте в дорогу, доки ще не загинув ваш маленький друг. Тварини часто помирають в неволі від туги. Білі люди, Великі Ножі, просили переказати вам, що ці гроші — їхній дарунок. В давнину їхні предки жорстоко повелися з індіанцями, а тепер вони усвідомлюють вину свого народу і хочуть допомогти вам. Це добрі й щедрі люди. Тільки про одне вони просять вас: коли трапиться вам людина в скруті, допоможіть, якщо зможете.

— Авжеж! Авжеж! — щиро відповів Шепіен.— Передайте їм, що я так і робитиму, і подякуйте їм від мене.— І сльози затуманили йому очі.

Золоте Волосся дбайливо поклав гроші в конверт, а Саджо дивилася на все це очима, великими й круглими від щастя, хвилювання та інших почуттів, яких так одразу не змалюєш. Дівчинка нічого не тямила в грошах, але тепер їй здавалося, що зникли всі перепони між нею і Чікені.

Вона раділа, але зовсім не дивувалася, лише казала, що вона так і знала: все буде гаразд, а білі люди не такі вже й погані, як про них говорять, і сон її потроху справджується!

Золоте Волосся ще вклав у конверт записку до начальника станції, де прохав продати дітям два квитки до міста й назад.