Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

нього на голові навушники. І тоді Роган побачив щось крізь світло, що відбивалося від білої стіни каюти, сіру картину, мовби насипану з попелу, затуманену й підвішану на неокресленій відстані. Він мимоволі заплющив повіки, і те, що зауважив мить тому, зробилося майже цілком виразним. Це ніби якийсь прохід усередині корабля, з трубами попід стелею; усю його ширину перегороджували людські тіла. Вони ніби рухалися, та насправді це тремтів і дрижав увесь образ. Люди були наполовину одягнуті, рештки їхнього одягу висіли клаптями, а неприродну білість їхньої шкіри вкривали чи то темні плями, чи то якийсь висип. Можливо, і це явище було лише випадковим побічним ефектом, бо такими самими чорними плямами аж рябіли підлога та стіни. Уся ця картина, як нечітка фотографія, виконана крізь товстий шар плинної води, хвилювалася, розтягалася, скорчувалася і миготіла. Від жаху Роган різко розплющив очі; образ посірів і майже зник, лише тінню пробиваючи яскраве світло навколишньої реальності. Але Сакс знову торкнувся ручки апарата, і Роган почув — мовби всередині голови — слабкий шепіт: ...аля...ама...ляля...аля ма...мама...

І все. Струм посилювача несподівано нявкнув, загудів та сповнив навушники повторюваним, наче якась шалена гикавка, співом, мовби диким сміхом, глузливим і жорстоким. Але це був уже лише струм, гетеродин просто почав генерувати надто сильні імпульси...

Сакс змотав дроти, поскладав їх, запхнув до торби, а Ниґрен підняв край простирадла і накинув на тіло й обличчя померлого, стулені доти вуста якого, може, під впливом тепла (у гібернаторі було вже майже гаряче — принаймні в Рогана піт стікав по хребту), злегка розтулилися, набираючи виразу надзвичайного подиву. І такими зникли під білим саваном...

— Скажіть щось... чому ви мовчите? — вибухнув Роган. Сакс затягнув паски сумки, встав і ступив крок до нього. — Дайте собі раду, пане навігаторе...

Роган заплющив очі, стиснув кулаки, його зусилля було настільки великим, наскільки даремним. Як завжди у такі моменти, його охоплювала лють. Стримати її було найскладніше.

— Вибачте... — бовкнув він.— Що, власне, це означає?

Сакс розщіпнув просторий скафандр, який осів на підлогу, і вдавана велич полишила його. Він знову був худим, сутулим чоловіком з вузькими грудьми, тонкими нервовими руками.

— Я знаю не більше за вас, — відповів. — А може, й менше.

Роган нічого не зрозумів, але вхопився за останні слова.

— Як це?.. Чому менше?

— Бо мене тут не було — я не бачив нічого, крім цього трупа. А пан був тут від ранку. Чи ця картина нічого панові не говорить?

— Ні. Вони — вони рухалися. Тобто, тоді ще були живими? Що на них було? Ті плямки...

— Вони не рухалися. Це ілюзія. Енґрами фіксуються як фотографія. Часом це накладка з кількох образів, у цьому випадку її не було.

— А ті плямки? Це також ілюзія?

— Не знаю. Все може буття.. Але мені здається, що ні. Як на вашу думку, Ниґрене?

Низенький лікар уже звільнився від скафандра.

— Не знаю, — озвався він. — Може, це й не був артефакт. На стелі їх не було, так?

— Тих плямок? Ні. Лише на них... і на підлозі. І кілька на стінах...

— Якби це була друга проекція, вони б радше вкривали все зображення, — зауважив Ниґрен. — Але не обов’язково. Надто багато випадковостей у таких фіксаціях...

— А голос? Це — це белькотіння? — розпачливо допитувався Роган.

— Одне слово було виразне: «мама». Ви чули?

— Так. Але там було ще щось. «Аля»... «ляля»... — це повторювалося.

— Повторювалося, бо я перешукав усю тім’яну частку, — буркнув Сакс. — Тобто всю ділянку слухової пам’яті, — пояснив Роганові. — Це було найдивовижніше...

— Ці слова?

— Ні. Не ці слова. Умираючий може думати про будь-що; якби думав про матір, це було б цілком нормально. Але його слухова кора порожня. Цілком порожня, розумієте?

— Ні. Нічого не розумію. Як це — порожня?

— Як правило, сканування тім’яних часток не дає результатів, — пояснив Ниґрен. — Там надто багато енґрам, надто багато зафіксованих слів. Це те саме, якби ви пробували читати сто книжок одразу. З цього постає хаос. А він, — глянув на продовгастий силует під білим полотном, — не мав там нічого. Жодних слів, окрім цих кількох складів.

— Так, я переходив від сенсорного осередки мови аж до sulcus Rolandi, — сказав Сакс. — Оскільки склади повторювалися, це були останні фонетичні структури, що вціліли.

— А решта? А інші?

— Їх нема, — Сакс, мовби втрачаючи терплячість, підняв тяжкий апарат, аж скрипнула шкіра руків’я. — Їх просто нема, і все. Прошу не питати мене, що з ними сталося. Ця людина втратила свою слухову пам’ять.

— А ця картина?

— То зовсім інше. Він її бачив. Міг навіть не розуміти, що бачить, але фотоапарат також нічого не розуміє, хоча й фіксує те, на що його спрямовують. Зрештою, не знаю, розумів він, чи ні.

— Ви мені допоможете, колего?

Обоє лікарів, вийшли, несучи апарат. Двері за ними зачинилися. Роган залишився сам. Цієї миті його охопив такий розпач, що він підійшов до столу, підняв полотно, відкинув його й, розстебнувши сорочку померлого, яка відтанула і стала вже цілком м’якою, уважно оглянув його груди. Здригнувся, доторкнувшись до них, бо навіть шкіра зробилась еластичною; в міру того, як тканини прогрівалися, м’язи ставали пружними, голова, яка доти була неприродно піднята, спокійно впала, так, ніби ця людина справді спала.

Роган шукав на його тілі якихось слідів загадкової епідемії, отруєння, укусів, але не знайшов нічого. Два пальці лівої руки розімкнулися, виявивши невеличку ранку. Її краї злегка розтулилися; ранка почала кривавити. Червоні краплі падали на біле полістиролове покриття столу. Для Рогана цього було вже забагато. Навіть не закривши покривалом померлого, він вибіг з каюти і кинувся, розштовхуючи людей перед собою, до головного виходу, мовби від чогось утікав.

Ярґ зупинив його біля камери тиску, допоміг одягнути кисневий апарат і навіть вставив загубник у його вуста.

— Нічого нового, навігаторе?

— Нічого, Ярґу. Нічого. Нічого!

Він не знав, хто їде ліфтом униз. Двигуни механізмів вили на високих обертах. Вітер посилився, і хмари піску несло над ракетою, пісок дзьобав корпус, рапатий та нерівний. Роган цілком забув про це явище. Підійшов до днища й, зіп’явшись навшпиньки, торкнувся кінчиками пальців товстого металу. Панцер був як скеля, точніше, мов дуже стара, вивітрена поверхня скелі, наїжачена твердими