Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

— Умови місії змінено. Полетить тільки один, — каже він нарешті. — Загін лишається, підготовка триває, чекаємо на розвиток подій. Політика, — додає як пояснення.

Ми кам’яніємо, сидячи за столом, зиркаємо то одне на одного, то на Льодовика. Він робить ковток шеррі і повертається до одного зі стюардів, який подає йому тацю з конвертом, запечатаним червоним сургучем, поруч лежить срібний стилет. За рік ми звикли до помпезності, церемоніальності й дивакуватої — чи то псевдосередньовічної, чи то масонської — атмосфери, до смокінгів і вечірніх суконь, які раптово змінюють буденні лахи. Це вже нікого не смішить.

Усі ховаються за завченими рухами. Коли Льодовик за допомогою вістря ламає печатку, Кауфман докладає собі їжі, я кручу в пальцях срібний келих і нюхаю шеррі, Кавалліно колупається в зубах, а Дейрдре общипує виноград. Усі виглядають розслабленими і вільними.

— Панові Корвіно ми дякуємо за співпрацю. Пане Корвіно, боцман Гардінґ допоможе вам зібрати речі. Внизу, у холі, чекає водій. Нагадую, що ви зобов’язані зберігати найвищий рівень секретності. Прошу забути про все, що ви тут чули й бачили, крім одного. Того, що ми про вас не забуваємо. Дякую і до побачення.

У глибокій тиші чути як луною під куполом відбиваються кроки Рене. Коли величезні двері з гуркотом зачиняються, ніхто не промовляє ані слова.

— Панове Кауфманн, Нільфссон і пані Декруа — підстраховка. Поки що. Пані Малліґан, пан Кавалліно, пан Роґовський, пан Когутек і пан Дартлов — резервна група.

Тиша.

— Летить пан Драккайнен.

Доля секунди, коли всі розслабляються. За нашими мірками, звісно. Нільфссон з полегшенням витягується й випиває ковток вина. Дартлов стискає зуби, видно, як у нього грають жовна. Декруа, схоже, дуже здивована, у неї такий вираз обличчя, ніби в неї влучила блискавка. Дейрдре на якусь мить уподібнюється до валькірії. Стиснуті губи, випнуте підборіддя, в очах — блиск діамантів.

Я нічого не відчуваю. Нічого, крім запаху yorkshire pudding.

Навіть Когутек на секунду припиняє їсти.

— Пана Драккайнена я попрошу пройти зі мною. Решта можуть невимушено продовжувати вечеряти. Смачного, спасибі й добраніч. Прошу думати про хороше. Місію буде продовжено.

— Ви здогадуєтеся, чому? — зацікавлено питає він, уже сидячи за своїм столом і набиваючи люльку.

— Ні, командоре.

— Ви найстарший. Ви ще пам’ятаєте світ, в якому ми були єдиними живими істотами у Всесвіті. Ви пам’ятаєте часи, коли не існувало надгравітаційного двигуна, а астронавтика була лише експериментом навмання. Це збереглося у вашій пам’яті. Ви — дитя старого світу і народилися з переконанням, що існує лише те, що є на Землі, ми — єдиний розумний вид у космосі, а швидкість світла подолати неможливо. Мені здається, ви краще за інших пристосуєтеся до тамтешніх людей і до їхньої ментальності, оскільки вони думають так само, але у межах свого світу. До того ж ваша мати була полькою, батько — фіном, а виховувалися ви у Хорватії. Культурний шок для вас — це буденність. Крім того, ви один із небагатьох, хто перетворив власну незалежність на релігію. Ви не вірите в державу, закони та колективний розум. Ви — самітник. Ви вірите у своє моральне право й здоровий глузд. Якби летіла група, ви залишилися б на Землі. Але ми повинні відправити одного. Одну людину. Гадаю, ви виживете. Принаймні у вас є шанси.

— А зараз я скажу вам одну річ, про яку, крім мене, знають лише шестеро. Це навіть не вищий рівень секретності. Якщо ви скажете комусь хоча б слово, хай би й лейтенанту Малліґан, то загинете обоє. Я перепрошую за тон, але це необхідність. Відомо, що ви повинні знайти дослідницьку групу або встановити, що з ними сталося, евакуювати, кого зможете. Ви маєте ліквідувати сліди, усунути можливу шкоду, яку вони могли заподіяти, якщо таки дійшло до неавторизованих контактів з ксеноцивілізацією, але про це ви й самі чудово знаєте. Але ви не знаєте, що у вас є офіційна згода на використання будь-яких засобів відповідно до ситуації. Ви розумієте, що це означає?

Я роблю ковток віскі.

— Ліцензія на вбивство…

— Саме так. Якщо доведеться вбивати — ви маєте на це право. Я беру на себе повну відповідальність. Є ще одна справа. Там ми зіткнулися з явищем, яке не можемо навіть нормально назвати, а тим паче пояснити. Із чимось, що може виявитися неймовірно небезпечним або матиме найвище значення.

Роблю ковток віскі. Мовчу.

— Там діє магія, — каже нарешті Льодовик, ніби соромлячись і відчуваючи щось подібне до відрази. — Принаймні так це виглядає в рапортах, з якими ви ознайомитеся. Поверніться звідти живим і розкажіть мені, що ми стали жертвою ілюзії, шахрайства або побічної дії невідомого фізичного феномена. Я сподіваюся, що саме так і буде. Або поверніться і скажіть, що Всесвіт перевернувся догори дриґом, а наш світ за мить перетвориться на пекло.

Стежка вузька, кам’яниста й поросла травою. Веде вниз. Поруч дзюркотить струмок. Я йду. Відчуваю себе туристом. Лиш одна думка мене тривожить: куди б я не пішов — на мене не чекатиме притулок, ванна з гарячою водою та чиста постіль.

Я думаю про Дюваля, який вріс у дерево. Дюваль, якого я прирік на повільне вмирання в зрубаному стовбурі. Скільки це триватиме? Поки дерево не струхне? Хто знає, як довго помирає дерево?

Poзділ 2

Двір шаленого крику