Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

Розділ 9

Я зробила декілька глибоких вдихів та видихів, щоб заспокоїтися. Гордій відпустив мою руку та підійшов ближче до автомобіля. Я ж просто залишилася стояти. Антон швидко закрив капот і відійшов трохи далі. Хлопець підморгнув мені, усміхаючись. Тільки для мене це все було не таким вже і веселим. Я оглянулася по сторонах, а тоді мій погляд зупинився на трасі. Тут справді можна добряче розігнатися. Від цих думок у мене мороз пройшовся по шкірі. Гордій відчинив дверцята з пасажирської сторони й кивнув, щоб я сіла. Мої ноги трохи затремтіли, але я все ж попрямувала до нього. Всередині з'явилося непереборне хвилювання, а ще якесь дивне піднесення, наче я перебувала в передчуття незабутніх емоцій.

Я сіла на сидіння, а Гордій нахилився до мене та допоміг мені защепити пасок безпеки. З'явилася змога порозглядати його, тому я вирішила не відмовлятися від такого задоволення. Він красивий, справді. Навіть це його волосся, що зараз було скуйовджене в різні сторони, так і манило, щоб провести по ньому своїми пальцями.

— Боїшся? — раптом спитав хлопець, дивлячись на мене своїми сірими очима.

— Боюся, — тихо зізналася я.

— Не варто. Думаю, що тобі сподобається.

— Може, ти вирішив таким чином вбити мене? — спитала я, примруживши очі. — Хочеш підлаштувати аварію, щоб позбутися мене?

— У такому випадку ми помремо двоє, — сказав Гордій і випрямився.

— Не дуже подобається такий розвиток подій, якщо чесно.

— Спробуй заспокоїтися. Якщо не зможеш боротися зі своїм страхом, то заплющ очі. Так буде легше. Ось тут є ручка, за яку можеш триматися.

Він показав мені на ручку біля дверей. Я ж кивнула головою. Гордій зачинив дверцята біля мене, а тоді швидко обійшов автомобіль і сів за кермо. Страх пробирав мене до самісіньких кісток, але і було щось таке, що змушувало моє тіло тремтіти в передчутті. Можливо, цікавість?

Я не зчулася, як Гордій завів двигун і автомобіль рушив з місця. Швидкість з кожною секундою наростала, а я міцно вчепилася за ручку. Все було наче в тумані: швидко, різко та дуже небезпечно. Це налякало мене. Я скрикнула, коли автомобіль розвернувся на повороті, а я почула характерний звук шин. Гордій раптом з'їхав з траси на ґрунтову дорогу. Він їхав так швидко, що за вікном здіймалася пилюка. Мною хитало в різні сторони, тому я ще міцніше стиснула ручку. Автомобіль знову різко розвернувся, від чого мене ледь не знудило. Я глянула на спідометр, де стрілка уже перевищувала 200 км/год.

— Господи! — закричала я, глянувши на Гордія. — Ти що дикий?

Він лише усміхнувся та знову виїхав на трасу. Автомобіль розігнався на ще вищу швидкість, тому я просто міцно заплющила очі. Емоції переповнювали. Страх змішаний з адреналіном та ейфорією. Мене вкотре відкинуло, коли авто звернуло на повороті. Було таке враження, наче шини горять та димлять під нами. У голові з'явився пульсуючий біль, а усе моє тіло тремтіло, наче кров застигла в жилах. З'явилося таке незнайоме мені відчуття вседозволеності, наче тут і зараз усе лише для тебе. Автомобіль різко загальмував, і я ледь не вдарилася головою об лобове скло. Добре, що пасок безпеки втримав мене. Автомобіль досі гудів піді мною. Я своїми ногами відчувала як він тремтів. У мене закрутилося в голові, а до горла підступила нудота. Захотілося якнайшвидше вибратися звідси. Я потягнулася руками, щоб відщепити пасок безпеки, але мені це не вдавалося.

— Ти в порядку? — спитав у мене Гордій і я вперше за цей час глянула на нього. — Ти зблідла.

— Все нормально, — пробурмотіла я, намагаючись розібратися з паском.

Хлопець раптом вирішив допомогти. Його пальці випадково зачепили мої, а мене наче вдарило струмом. Я здивовано сіпнулася і швидко забрала свої руки. Коли Гордій відщепив пасок, то я швидко вискочила з автомобіля. Глибоко вдихнула повітря, щоб приборкати своє хвилювання всередині. Звідки воно взялося? Усе ж добре. Ось я тут стою жива та здорова. Чому тоді далі так страшно? Я поклала свої руки собі на шию, бо мені стало надто жарко. У голові запаморочилося, а в очах потемніло. Мої ноги ослабли, а руки повільно опустилися вниз. Я відчувала, що от-от впаду.

— Ей, Поліно! — крізь шум у вухах почула голос Гордія.

Мої ноги підкосилися. Я вже була готова впасти на асфальт, але сильні руки міцно схопили мене за талію. Я майже втратила свідомість.

— Принеси води! — крикнув він комусь.

Гордій підняв мене та посадив на лавку. Сам же хлопець сів навпроти, вдивляючись у моє обличчя. Крізь свій затуманений погляд я зустрілася з його очима. Він виглядав стурбованим та збентеженим. Може, прикидався перед дідусем? Не думаю, що направду хвилювався за мене. До нас підбіг якийсь хлопець і передав Гордію пляшку води. Він відкрив її й притулив горличко до моїх губ. Я зробила декілька ковтків. Здається, стало трохи легше.

— Ти в нормі? — спитав хлопець.

Він вилив трохи води собі на руки. Спочатку Гордій поклав свої холодні мокрі долоні мені на чоло та щоки. Я весь цей час спостерігала за ним, не в змозі відвести погляд. Потім він знову змочив руки та легко торкнувся ними моєї шиї. Я ледь помітно здригнулася чи то від його холодних пальців, чи то від відчуттів, викликаних його дотиками.

— Все добре, — сказала я та видихнула. — Трохи погано стало.

— Ти не звикла до швидкості, тому це нормально. Мабуть, мені не варто було так розганятися.

Я легенько усміхнулася. Він виглядав, наче справжній турботливий чоловік, що хвилювався через здоров'я своєї дружини. Дідусь буде в захваті від такого шоу кохання. Якщо чоловік так хвилюється через запаморочення своєї дружини, то що повинна зробити вона? Правильно! Треба заспокоїти його. Я нахилилася та міцно обійняла Гордія за шию. Він трохи напружився, але за мить одразу ж розслабився. Я поклала свою голову на його плече та підсунулася трохи ближче. Хлопець легко провів своєю рукою по моїй спині, а я непомітно вдихнула його запах. Щоправда, від нього тхнуло якимсь маслом і чимось горілим, тому я скривилася. Його дідусь певно тріумфує, спостерігаючи за нами. Згодом я все ж відсторонилася, а Гордій випрямився.

— У мене ноги затерпли, поки я сидів біля тебе, — пробурмотів він.

— Я не просила тебе про це, — буркнула я. — Міг би й не прикидатися, що так сильно хвилюєшся за мене. Хоча твій дідусь точно зацінив таке шоу.

— Дідусь? — Гордій насупився. — Його вже давно нема тут.

Я здивовано оглянулася назад. І справді нікого не було. Коли він встиг зникнути? Останній раз я бачила його, коли Гордій тягнув мене до свого автомобіля. Напевно, саме тоді чоловік вирішив піти геть.

— То ти по-справжньому хвилювався за мене? — спитала я та знову повернула голову до Гордія.

Він мовчав і просто дивився кудись на дорогу. Я трохи опустила голову, щоб хлопець не помітив моєї усмішки. Дійсно думала, що Гордій всього лише прикидався перед дідусем.

— Відвезти тебе додому? — раптом спитав він, ігноруючи моє запитання.

— Не впевнена, що зможу зараз сісти в авто, — відповіла я. — Ще від нашої поїздки не відійшла.

— Добре. — Гордій кивнув і глянув на мене. — Може, прогуляємося трохи? І тобі стане краще.

— О! Так, можна.

Я усміхнулася йому та піднялася з лавки. Хлопець взяв мене за руку, допомагаючи спуститися на дорогу. Ми просто мовчки йшли, тримаючись за руки. Це було так дивно, але і приємно водночас. Я зрозуміла, що мені подобається, коли Гордій був таким нормальним. Можливо, з часом він більше відкриється мені. Не знаю, але чомусь хотілося цього.

— Я, звичайно, все розумію, — почав хлопець, — але ти так міцно вчепилася за мою руку, що вона вже спітніла. Це не надто приємно.

— Ой, вибач! — сказала я та забрала свою руку.

Вона справді була мокрою та липкою, тому я швидко витерла її до своїх шортів. Гордій же провів долонею по штанині свого костюма.

— Тобі не жарко? — поцікавилася я.

— А ти як думаєш? Звісно, жарко.

— Тобі обов'язково їздити в цьому костюмі навіть на тренуваннях?

— Так безпечніше. Він вогнестійкий, а від аварії ти ніколи не застрахований.

— Проте ти був без шолома, — зауважила я. — І мені ти теж його не дав.

— Ми їхали відносно повільно, — відповів Гордій, усміхнувшись.

— Відносно повільно? — майже закричала я. — Та я ледь не знепритомніла.

— Ну, це був твій перший досвід у перегонах. Не дивно, що ти боялася.

— І останній, — тихо пробурмотіла я.

— Хочеш їсти? — спитав Гордій та кивнув головою у сторону кафе, а якому я купувала собі лимонад.

Спочатку я хотіла відмовитися, але мені було так жарко, що хотілося чогось холодного. Тільки не лимонаду, бо сьогодні я і так його вже багато випила.

— Хочу морозива, — сказала я.

Гордій раптом взяв мене за руку та потягнув до входу в кафе. Тут працював кондиціонер, тому я полегшено видихнула. У залі було всього лише декілька столиків. Я обрала той, що стояв біля вікна і втомлено сіла на вільний стілець. Гордій же поклав на столик меню та опустився навпроти мене. Я зняла кепку з голови й помахала нею на своє обличчя. Трошки вітру не завадить.

— Яке хочеш морозиво? — спитав Гордій.

— На твій смак, — відповіла я.

— Це перевірка така? — Він глянув на мене, піднявши одну брову. — Хочеш перевірити чи збігаються наші смаки?

— Не маю, що робити, — пробурмотіла я та засміялася. — Насправді я їм будь-яке морозиво, тому мені не важливо, яке ти купиш.

— Ну, гаразд.

Гордій піднявся та попрямував до бару. Він ледь усміхнувся дівчині, що там була та почав робити замовлення. Я дозволила собі трохи поспостерігати за ним. Його рухи були плавними та спокійними, а не різкими, як зазвичай. Тут він не був схожий на того грубого чоловіка, що вдома. Мабуть, його заспокоює ця атмосфера перегонів. Вона робить його справжнім. Через деякий час він повернувся до столика та передав мені ріжок з декількома кульками морозива.

— Ти собі такі ж взяв? — поцікавилася я, дивлячись на його ріжок.

— У тебе на одну кульку більше, — відповів Гордій і усміхнувся. — Я не дуже люблю морозиво.

— Чомусь я не здивована.

Я скуштувала морозиво яскраво-жовтого кольору і закотила очі від задоволення. Воно було таким смачним, холодним та кислим. Ідеально для такої погоди.

— Це найкраще морозиво з усіх, які я їла у своєму житті, — вражено сказала я. — Треба частіше приходити сюди хоча б заради нього.

— Поліно, а тобі справді не сподобалося? — поцікавився Гордій. — Я маю на увазі наш заїзд.

— Ні, це було круто. У деякі моменти мені навіть подобалося. Просто я трохи боюся швидкості. Особливо після того, що сказав твій дідусь.

— Я уже навіть здогадуюся, що він говорив тобі.

— Це справді так небезпечно? — спитала я та нахилилася ближче до Гордія. — Мені б не хотілося стати вдовою у такому молодому віці.

Хлопець раптом голосно засміявся. Ніколи раніше не чула такого його сміху. Від цього я теж усміхнулася, але для мене це не був жарт. Я справді хвилювалася за нього.

— Не думай, що так легко позбудешся мене, — сказав Гордій. — Я ще поки не планую помирати. Так, перегони — це дуже великий ризик, але я не можу без цього.

— Тобі справді це подобається, чи ти займаєшся цим лише через свого батька?

— До чого тут він? — Гордій кинув на мене трохи різкий погляд. — Ці перегони — це усе моє життя. Якщо ти спитаєш, що я люблю найбільше, то я відповім, що свій автомобіль. Якщо ти спитаєш, без чого я не зможу жити, то я відповім, що без швидкості. Якщо ти спитаєш, що я найбільше боюся у своєму житті, то я відповім, що боюся втратити змогу займатися цим. Це те, що завжди на першому місці, Поліно. Ніщо і ніхто цього не змінить.

— Ніхто? — тихо спитала я, дивлячись на хлопця.

— Мені вже час повертатися, — сказав Гордій і піднявся зі стільця. — Викликати тобі таксі, чи залишишся тут?

— Мабуть, поїду вже додому. Не хочу заважати тобі.

— Добре.

Ми вийшли на вулицю. Гордій замовив мені таксі та залишився зі мною, щоб почекати автомобіль. Він весь час мовчав і задумано дивився на дорогу. Я ж просто стояла, хитаючись з однієї ноги на іншу.

— А ти своїх колишніх теж так катав на тому автомобілі? — поцікавилася я. — Мабуть, їм подобалося.

— Насправді ти перша дівчина, яка сиділа в ньому, — відповів Гордій.

— Серйозно? — здивувалася я. — Невже ти навіть Діану не катав на цих тренуваннях?

— Вона не була зацікавлена в цьому.

— І тебе це влаштовувало?

— Чому ні? — Гордій глянув на мене. — Вона жила своїм життям, а я — своїм. От і все! Якщо ти ще не зрозуміла, то я не люблю бачити лишніх людей на своєму тренуванні.

— Лишніх? — перепитала я. — Це ти щойно свою колишню наречену назвав лишньою? Якісь у вас дивні стосунки були, якщо чесно.

— Що ти хочеш почути від мене, Поліно? Що я кохав її? — трохи роздратовано спитав хлопець. — Мені було зручно з нею.

Я підійшла ближче до нього та зупинилася навпроти, вдивляючись у його обличчя.

— А зі мною тобі теж зручно? — Я схилила голову вбік.

Гордій декілька секунд мовчки дивився на мене, а тоді похитав головою. Він раптом усміхнувся і засунув свої руки в кишені.

— З тобою не зручно, — сказав хлопець. — З тобою у біса не зручно, Поліно.

Я навіть не знала, як мені реагувати на його слова. Та і не розуміла, що це означає. За моєю спиною почувся шум, а коли я обернулася, то побачила, що уже приїхало таксі.

— Ну що, до вечора? — спитала я і подивилася на Гордія.

— Так, побачимося вдома, — відповів він.

Хлопець ледь усміхнувся мені, а я ж швидко обійняла його. Сама не знала, чому зробила це.

— Бережи себе, — прошепотіла я йому на вухо і поцілувала його в щоку.

Потім я швидко відсторонилася та побігла до автомобіля, не оглядаючись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно