Петро Немирівський - Джен, Петро Немирівський

марафет. Вона вже була у сукні, волосся розчесане, губи нафарбовані. Лише босоніж — її туфлі стояли в коридорі.

Я варив каву біля плити. Через квадратний отвір у стіні, що розділяє кухню і кімнату, поглядав на Джен. Невдовзі виніс з кухні до кімнати і поставив на стіл дві чашки кави, цукорницю та молоко.

— Не йди. Нам тепер поспішати нема куди.

— Вікторе, дорогенький, ти що, дійсно гадаєш, що між нами можливе щось серйозне? Смішний ти. Мій син тобі в друзі годиться. А я — стара, товста, хвора. Як почну перелічувати свої хвороби — злякаєшся.

Вона відійшла від дзеркала. Потім подивилася на стіни, увішані ескізами, де Джен в подобі Чорного Лебедя, у балетній пачці, «ню»…

— Картинна галерея, присвячена міс Дженніфер Леві. Я була для тебе не лише супервайзером, але й натурницею. Сподіваюсь, непоганою, — вона підійшла до столу, де я робив останнє сервірування з чайними ложечками. — Все. Я прийняла рішення. Вікторе, можна тебе попросити про одну послугу? Але пообіцяй, що виконаєш те, про що я тебе зараз попрошу.

  Із найсерйознішим виглядом я продовжував розкладати дві чайні ложечки — то одну вирівнював біля чашки, то другу.

— Ти маєш забути про мене. Я напишу тобі відмінну характеристику за проходження інтернатури. І можеш бути задоволений, що переспав зі своєю супервайзеркою, занеси мене у список своїх перемог.

  Нахмурившись, я поклав другу ложечку рівно на такій же відстані від блюдечка, як і першу.

— О’кей, хочеш дізнатися правду? Я з тобою вирішила просто спробувати. Задля того, щоб угамувати свою жіночу цікавість. Захотіла відчути деякі почуття. Тобі цього не зрозуміти.

— То як, задоволена?

Нічого не відповівши, вона пішла в коридор, де стояли її туфлі. Не нахиляючись, пальцем ноги поправила шкіряний задник, що підвернувся. Потім дістала із сумочки мобільник:

— Я хочу викликати таксі, яка в тебе адреса?

Я назвав свою адресу.

— Ти навіть не пропонуєш відвезти мене додому! — обурилась вона.

— Я не твій персональний водій. А тобі вже давно час самій сісти за кермо і почати водити машину.

— Ти не мій чоловік, аби вказувати мені, що я маю робити, а що ні.

Вона зателефонувала у таксі, запитувала в диспетчера, скільки доведеться чекати, обурювалась, чому так довго.

— Залишся. Адже нам добре вдвох. Навіть якщо я не твій чоловік.

— Вікторе, дорогий. Так, ти мені також небайдужий, ти це хочеш почути? Я навіть від Марка пішла, до твого відома. І зараз жалкую про це. Останнім часом я стала коїти страшні глупства. І все через тебе… Розумієш, ми з тобою дуже різні. І мені це абсолютно не потрібно. Не потрібно, — повернувшись, вона взялася за ручку дверей, щоби відкрити їх.

 За три широких кроки я підійшов до неї, підхопив її на руки і поніс до дивану. Джен дриґала ногами, била мене у груди.

— Ти псих, псих, пси…

***

Всі вихідні ми провели разом. У неділю ввечері я відвіз її додому. Вона вбігла на ґанок, майнула мені на прощання рукою. Раптом змахи її рук змінили напрямок, і вона стала кликати мене до себе.

Я увійшов до неї в дім. Рік тому я навіть уявити не міг собі подібне, а зараз це здавалося таким простим і природнім. За ці два дні я настільки з нею «злився», настільки відчував себе частиною її, а її у собі, що просто не розумів, як міг жити без Джен раніше. А я і не жив раніше. Так, тинявся по землі без долі, без жодного діла і сенсу.

Ми пили каву, вона розповідала мені історії театральних афіш і картин на єврейську тематику, що висіли на стінах її вітальні. Показала красивий срібний посуд у шафі. Мене, щоправда, дещо втомили її часті вибачення за «невеличкий безлад» в хаті, котрий правильніше було би назвати великим погромом.

Майкла вдома не було, він зависав у якомусь клубі. Ото буде хлопцю сюрприз, коли побачить мене в їхньому домі, як я попиваю чай або коньяк з його мамою.

Глава 13

У понеділок зранку я довго стукав у двері кабінету Джен, але на мій стук ніхто не відповідав.

— Джен сьогодні не прийде, — сказала мені секретарка, яка проходила повз мене.

— Чому? Вона взяла вихідний?

— Який вихідний? Ти хіба не знаєш, що сталося?

— Ні.

— Її син потрапив у автомобільну аварію.

— Що?!

— Всіх подробиць я не знаю. Відомо, що він їхав у машині зі своїми друзяками, ну з цими, музикантами. За кермом був Френсіс і він був п’яний. Не впорався із керуванням і врізався в автобус. Водій і пасажир на передньому сидінні неушкоджені — їх врятували повітряні подушки, а Майкл сидів на задньому сидінні. Кажуть, з ним все дуже погано.

— В якому він шпиталі? — я потягнувся до кишені за ключами від машини.

… Миготіли дорожні знаки, стовпи, зелені газони на пагорбах.

Невдовзі я йшов по коридору відділення для критичних пацієнтів. Там яскраво горіли лампи, пікали медичні прилади.

Джен сиділа на стільці, у сірій сукні, розхристана, нерухома, наче мумія, тримала в руці долоню сина. Коли я увійшов, лише кволо повела головою в мій бік і знову зосередила свій погляд на Майклові.

Гули, рикали компресори, женучи кисень: одна трубка була вставлена Майклу в рот, друга входила справа між його ребер у легеню. Він лежав із випростаними руками, до поясу прикритий білим простирадлом. На його застиглому обличчі жовтіли змащені йодом здуті свіжі рани. Пофарбоване в зелений та червоний колір волосся позліплювалось.

Чи варто казати про те, що деякі події настільки стрімко руйнують звичний плин нашого життя, що наша свідомість просто не встигає осягнути їх відразу, потрібен час, щоб до них пристосуватися і звикнути.

Підійшла медсестра: подивилася на датчики, перевірила крапельницю і, зробивши запис, пішла.

Я постояв за спиною Джен. Все ж таки не дарма вона була проти дружби Майкла із Френсісом. Наче передчувала, що це до добра не доведе. Бісів Френсіс! Вбивця!

Підійшовши до чергової медсестри, я попросив інформацію про пацієнта Майкла Леві, назвавшись його родичем.

— Крововилив у мозок середнього ступеню, без перелому черепа. Зламані три ребра з проривом легені.