Ростислав Семків - Як читати класиків, Ростислав Семків

у порівнянні з уже побаченим, набуваючи навики орієнтації, вміння спілкуватися іншою мовою та смак до мандрів. Читання — це теж цікава мандрівка. Вона вимагає мізерно мало ресурсів, розімкнута в часі та просторі й потенційно нескінченна. Красиві міста можуть закінчитись, цікаві книжки — ні.

Але хіба нам обов’язково, мандруючи, заглиблюватися в місто, намагатися повніше відчути якусь там його ауру? Ну, от же: були в Парижі, Джоконду бачили, на Єлисейських полях селфі зробили, на набережній Сени вина випили, на Ейфелеву вежу піднялися і маленьку вежу-брелок купили. Комусь цього досить. Париж done. Але хтось від мандрівки все ж хоче більшого. Цікавих історій, пікантних подробиць, переживань та страв. Те саме і з книгами. Чи можна прожити без Кафки? Звісно, що так. Хтось все життя читає детективи або не читає взагалі й спокійно собі перекочується з дому на роботу та назад. Але так само, як нам може бути цікаво зійти з уторованих туристичних маршрутів й зануритися вглиб Латинського кварталу чи Монмартру, так і від мистецтва, від літератури зокрема, ми можемо хотіти більшого — складніших думок, яскравішого сюжету, більш рафінованого стилю. Словом, до Кафки варто йти, але це буде не так просто.

Утім, щоб рух відбувався успішно, він конче повинен мати перспективу. Бо, як казав один відомий Кіт, якщо ти не знаєш, куди хочеш потрапити, тобі все одно, куди іти. Нам не все одно, тому перспектива має бути чіткою.

Я, бачите, вірю в поступ літератури. Щоправда, не в отой суспільний поступ, об якім твердив Іван Франко. Тобто, я не певен, що література набуває все більшої ваги у людській спільноті з плином століть: і в Античності, і в Середньовіччі письменством цікавилася суттєва меншість населення. Приблизно така пропорція зберігається й досі. Проте я певен, що література з часом стає складнішою.

Античність все ж рухати не будемо. Той час, десь від 800 року до н. е. й до руйнування Риму в 476 році н. е., майже співмір-ний своєю протяжністю та динамікою внутрішнього розвитку з наступним відтинком, що триває до наших днів. З іншого боку, дослідник давніх літератур Ернест Курціус сформулював концепцію «довгого середньовіччя», згідно з якою цей період європейської історії сягає меж романтизму й навіть далі. Тобто ментально християнський континент та й увесь світ змінилися не надто. Середні віки, знаєте, такі середні віки.

Античність пережила свій пік та свій занепад, і наприкінці цієї епохи вміння розповідати історії майже обнулилося. Ближче до нас готи — це модна субкультура, а колись вони були доволі простими й у категоріях зруйнованого ними Риму — вкрай вульгарними. Проте від гіпотетичного початку Середньовіччя, тобто десь від V-VI сторіч вже нашої ери тексти поступово ускладнюються. Що б не казали фанати середньовічних саг, це ще досить прості оповідки з переважно однією сюжетною лінією, максимум посиленою відступами чи невеликими вставними історіями. Навіть вже у XIV сторіччі, коли Бокаччо компонує свій «Декамерон», він створює велику форму простим об'єднанням малих текстів — новел — в межах однієї сюжетної рамки. Сервантес, що пише на початку XVII сторіччя, винаходить багато романних прийомів, які застосовують дотепер, проте психіка його персонажів доволі проста, а сюжет, знову ж, є сумою оповідок про двох головних героїв.

Щойно ХІХ сторіччя дає розгалуженої структури роман з багатьма сюжетними лініями та більш-менш складною картиною психіки персонажів. Тобто вони вже не виглядають нам такими безнадійно наївними, як дійові особи в романах моралізаторів попереднього XVIII сторіччя — Руссо, Дідро, Річардсона та навіть Філдінґа і, ризикну сказати, Джонатана Свіфта. «Мандри Гуллівера», звісно, мають свою філософську глибину, проте структурно це простий роман: все відбувається з одним і тим самим центральним персонажем — події формують простий оповідний ланцюжок.

Натомість реалісти XIX сторіччя, намагаючись повніше змалювати дійсність (що, власне, є для них метою літератури загалом), вдаються до панорамних й багатопланових описів, детально розробляють персонажів, дбаючи про їхню життєподібність, а також мають на меті через складність структури тексту відобразити ускладненість самого життя. У ХХ сторіччі процес, вочевидь, сягає свого піку, бо авангардисти початку сторіччя додають до тексту мовний експеримент, а далі модерністи межово інтелектуалізують тексти, насичуючи їх відсиланнями до інших творів. Тобто книжки об'єктивно бувають доволі прості, складні та значно складніші — й при цьому всі вони можуть бути написані якісно. Я бачу п'ять рівнів складності тексту і загальна логіка цієї книжки в тому, щоб видертися на пік п'ятого рівня, поступово спинаючись від найпростішого — першого.

П’ять рівнів складності тексту

1-ий рівень: легкий сюжетний текст. Це тексти, в яких домінує певна історія — сюжет, що не має значних символічних чи психоаналітичних підтекстів. Це розважальна, структурно проста проза, спрямована, головним чином, на експлуатацію базових емоцій та загальної цікавості читачів. Сюди зараховуємо більшість авантюрних романів, мелодрам, тревелогів, гумористичні та простіші історичні романи. Характерною ознакою цього рівня є можливість звести текст до схематичної низки подій — фабули. Крім неї, читач, як правило, більше нічого не запам’ятовує. Втім, він інколи не запам’ятовує і її.

2-ий рівень: інтенсивний сюжетний текст. Тут, крім захопливого сюжету, присутнє і щось глибше, оскільки частина сказаного залишається не до кінця проясненою — несвідомо або зумисно. Це тексти, що, попри головну історію, вибудовують додаткову, таємничу або містичну реальність, тим самим інтенсифікуючи сприймання читача. Сюди належатимуть вдалі приклади детективного жанру, література жахів, фантастичні твори всіх типів. Окрім фабули, в активі читачів залишається вигаданий авторський світ — Середзем’я, Дис-косвіт чи Гоґвортс.

3-ій рівень: проблемний сюжетний текст. На цьому рівні центром літературного твору є якесь із життєвих складних питань або й цілий жмуток проблем, вартих обдумування. Природно, це більше не розважальний текст. Він може мати захопливий сюжет, проте частіше не висуватиме його на перший план або й взагалі нехтуватиме ним. Не про це тут йдеться, а про переконання: серйозні історичні, соціальні та психологічні романи, а також антиутопії саме такі. Читачеві найчастіше складно сприймати подібні тексти, бо навіть після прочитання розкриті проблеми будуть непокоїти — на питання доведеться шукати відповіді.

4-ий рівень: експериментальний текст. Тут починає звертати на себе увагу форма. Читачі загалом схильні чекати, що історію їм