Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

з потенційними підозрюваними до себе й роздивляюся обличчя.

— Ще одне запитання. Невже хоч хтось із цих джентльменів здається вам схожим на інтелектуального гіганта?

— Ясно, що ні. До чого ви хилите?

— Його велосипед знайшли далеко від дороги зі школи додому.

Корман знизує плечима.

— Перш ніж повідомили про його зникнення, минуло вісім годин. На той час малий міг бути вже в Анагаймі.

Я дістаю з кишені телефон і відкриваю фото Крістоферового велосипеда. Відколи я його вперше побачив, щось не давало мені спокою, та що саме — я зрозумів лише тепер.

— Погляньте.

Я підношу телефон до його обличчя.

— Велик. І що?

— Ви зняли відбитки?

— Зник не велосипед. Зникла дитина.

— Гаразд. Схоже на недбальство. Та справа ваша. Я просто вчений. Але погляньте ще раз.

Корман підводить на мене погляд.

— Що ще?

— Ви знайшли велосипед, але знаєте, чого не знайшли? Можливо, саме тому вам і слід було зняти відбитки.

— Ви випробовуєте моє терпіння.

— Велосипедний замок, — я вказую на свій телефон. — Немає велосипедного замка. Важко уявити, щоб дитина в Південному централі не мала на велосипеді замка.

Я збільшую зображення гачка під сидінням.

— Навіть подряпини від металевого ланцюга видно.

— Ну, я б не назвав це моментом прозріння. Ми ж не в кіно.

— Ні, це не прозріння. Це вказівка: ви, народ, абияк виконали свою роботу і викинули єдиний доказ, який мали під носом. Не знаю, чи здатен хоч хтось із підозрюваних, яких ви мені тут підсунули, розпланувати все наперед або приховати сліди, перемістивши велосипед. Можливо, я помиляюся. Та Крістофер — не свій батько і не Джастіс. Хлопець не заслуговував на таку долю.

— Гаразд, розумнику. Тобі явно подобається вказувати, як нам слід виконувати свою роботу. Я передбачав, що так воно й станеться.

Він кидає на стіл іще один стос папок.

— Чому б тобі не глянути сюди? Більше сотні зниклих дітей за останні десять років. Раджу повернутися з цими справами до Техасу і триматись якнайдалі від містера Бострома. Але обов’язково перекажи йому, що ми мали розмову.

Така відверта пропозиція свідчить про те, що вони пильно стежать за Джастісом та Вільямом і незабаром щось може виплисти на поверхню.

Я не сумніваюся в тому, що мені розповів детектив Корман. Але він бачить лише те, у що хоче вірити. А відбувається дещо значно більше. Але я поки не можу зрозуміти, що саме.

Маю для Вільяма кілька запитань, але спершу необхідно зібрати про нього трохи більше інформації.

Розділ 13. По грошовому сліду

Хто ж такий Вільям Бостром насправді? Скорботний батько чи банкір Пабло Ескобар з Південного централу?

Корман лишив мені чимало поживи для міркувань і, на диво, той стос папок із даними про зниклих безвісти дітей. Я розцінюю це лише як спробу показати, що він страшенно завантажена людина, й заздалегідь заготовлене виправдання на випадок якоїсь знахідки. Втім, після того що він мені розповів про Вільяма, на знахідки я не споді­ваюся.

Настав час самотужки зібрати інформацію про Бострома.

Я орендував авто й припаркувався оддалік від його будинку. Потім зателефонував йому й пояснив, що затримаюся ще на кілька годин.

Ставлячи експеримент, намагаєшся звести ефект спостерігача до мінімуму. Чи то підраховуючи популяцію вовків на Алясці, чи то перевіряючи, як фотон проходить крізь ґратки арсеніду галію, ви прагнутимете, аби суб’єкт поводився так, ніби вас немає поруч.

За двадцять хвилин Вільям виїжджає і прямує в протилежний бік.

Поки він їде до Комптона, я намагаюся триматися на відстані кварталу, аби лишатися непоміченим. Його перша зупинка — одна з пралень, про які згадував Корман.

Вільям проводить усередині близько п’ятнадцяти хвилин. Він нічого не заносить і не виносить.

За вісім хвилин ми зупиняємося біля іншої пральні. І знову він виходить за п’ятнадцять хвилин.

За дві години він відвідує ще десять пралень. Спостерігаючи, як Вільям блискавично відвідує всі ці заклади, я міркую, скільки з них працюють законно, а скільки, можливо, слугують прикриттям для відмивання грошей від торгівлі наркотиками. Дрібними купюрами й монетами, якими користуються у пральнях самообслуговування, навряд можна відмити двадцятки й сотні, за які купують наркотики.

Я припускаю, що він просто довільним чином перевіряє рахунки. Більшість пралень працюють лише з готівкою, тому нечесні працівники без проблем можуть красти з каси.

Підозрюю, що Вільяму та його роботодавцю Джастісу Метісу стачило розуму встановити у всіх закладах приховані камери, аби відстежувати дрібні прийомчики на кшталт скидання лічильників у машинах і обміну готівки на жетони з власних кишень.

Навідавшись до низки пралень, ми з Вільямом прямуємо до точки обміну чеків. Біля дверей вишикувалася черга, здебільшого з латиноамериканців. Усі вони хочуть обміняти чек на готівку або ж узяти позику до зарплати.

Цей сектор економіки зав­жди мене дивував. У ході регуляторної реформи уряд спробував закрити точки видачі мікропозик під захмарні відсотки. Я розумію бажання захистити маленьку людину, та все ж не певен, що їй на користь закриття законних установ, яке розв’яже руки підпільним кредиторам. Втім, я біолог, а не економіст. Я лише знаю, що коли одна система йде на дно, на горизонті з’являється інша, жадібніша.

Так чи інакше, а точка обміну чеків, здавалося, переживає свої найкращі часи. Чистий діловий фасад, як у більшості банків. На прикриття для якогось підпільного бізнесу не схоже. Може, в цьому й суть, і саме тому я не коп.

Вільям сідає в авто, і за хвилину я отримую повідомлення:

«Ще на годину маю справи. На телефоні не буду».

Це вже цікаво. Якщо він, звісно, не зібрався до масажного салону.

Прямуючи за Вільямом на північ, я тримаюсь на безпечній відстані. Він заїжджає у глухий провулок і заходить крізь електронні ворота, за якими височіє двоповерховий будинок.

Попри сутінки, у будинку яскраво палахкотить світло, і мені видно, як повз горішнє вікно пропливає літня чорношкіра жінка. На ній модна блуза та капрі — такі полюбляє носити моя мати.

Я вводжу в пошук адресу й шукаю, хто тут мешкає. За реєстром нерухомого майна, будинок належить лос-анджелеській юридичній фірмі Ocean Dream Holdings.

Світло телефона геть засліплює, і в темряві я не помічаю чоловіка зі зброєю, аж доки він не стукає у моє вікно й не просить вийти з машини, світячи в очі ліхтарем.

Найперша думка — поїхати геть, та я зауважую, що попереду з телефоном біля вуха стоїть іще один тип.

Я відмовляюся виходити з машини, але скло опускаю. І тільки після цього бачу на чолов’язі, який стукав у вікно, форму охоронця.

— Я можу вам допомогти? — питаю, намагаючись поводитись якнайспокійніше.

— Дозвольте спитати: що ви тут робите? — ввічливо промовляє він, не відводячи ліхтаря.

Тим часом інший тип, у джинсах та мішкуватій футболці, підносить до мене телефон, робить знімок і йде геть.

Я ще раз оглядаю форму охоронця, аби переконатися, що він справді тут працює.

— Міркую про особисті справи. Якщо ви припините світити ліхтарем мені у вічі, я не викликатиму поліцію й не звинувачуватиму вас у нападі.

Трохи нахабно, але ж я у громадському місці.

— Ми отримали скаргу, що хтось заглядає у вікна.

— Ну так припиніть туди заглядати, — пережартовуючись із охоронцем, я не зводжу очей з іншого типа. Зараз точно щось буде. — Я б уже їхав.