Каролін Ламарш - День пса, Каролін Ламарш

не засудила б променистий погляд Ігнація, його ранню плішину і вишуканий фірмовий костюм. Однак ні Ігнацій, ні Серджо не вміли робити із пляшки шампанського й фруктів — ананасів і ківі, інжиру і манго, хурми і гранатів, груш і бананів, яблук і винограду (залежно від сезону) — несамовитих або вишуканих гірок (залежно від клієнта й замовлення): для коханої жінки, на день секретаря, для холу готелю, у ложу для зірки, на весільний подарунок, на різдвяну оздобу... Ані Ігнацій, ані Серджо не відкопали б на ринках усі ці оригінальні предмети — плетені кошики, металеві ліхтарики, абажури, китайські вази, індонезійські шкатулки, мандоліну, мідний казанок, віяло зі справжнього пір’я, — що так дивували клієнтів і викликали стійке бажання повернутися ще. Зрештою, можливо, ні Ігнацій, ні Серджо також не розтопили б жорстоке серце мадам Лупе. Та в їхніх зручних робочих норках таких Лупе немає — а якщо навіть і є, то вони просто губляться в масі людей, заклопотаних створенням програм або модного одягу, у розплідниках ділків і знакомитих продавців, у яких (бо вони не вилазять з костюмів й краваток) про орієнтацію не питають.

Одяг був тільки приводом. Гадаю, насправді мадам Лупе дратувала моя зграбність, а головне — вміння давати лад фруктам. Відколи я з’явився в крамниці, обсяг продажів різко зріс, і обсяг тіла адміністраторки — як на диво — зростав паралельно. Вона була в тому віці, коли ілюзії зникають разом з густим волоссям. Авжеж, жінки також втрачають волосся, і на комірці чорної сукні мадам Лупе його завжди було удосталь; утім, я мав би сказати «чорних суконь», бо мені здавалося, що нестримне зростання ваги щодня вимагало нового розміру. Я ненавиджу потворність, не переношу її! Найпрекрасніші чоловіки у будь-якому місті, країні — ба на всій планеті! — гомосексуали, і так повелося ще з греків, себто велося завжди. Наш погляд не звик до потворності і недбальства. Ми дбаємо про себе: виняток з цього правила мені не відомий — принаймні з-поміж моїх друзів таких немає. Хай там як, а мадам Лупе зневажала вроду так само, як я — страшків. Тож ми були приречені на сварку. І найгіршим — о, це засмучує мене і досі! — було те, що адміністраторка зберегла альбом, до якого вклеювала світлини моїх творінь. Певно, на нього вона досі ловить нових клієнтів, примушуючи думати, ніби мій наступник не менш геніальний, ніж я.

А втім, усе має кінець — навіть хист еквілібриста і міцніша за сталевий прут мораль. Дрібні тимчасові підробітки, роль хлопа, що завжди стане на ноги, чарівна здатність до нескінченного пристосування... Та одного дня, коли мадам Лупе викидає тебе, мов собаку, кортить відкритися друзям, оголитись нарешті, хоч раз, уголос сказати про халепу одразу, а не за кілька тижнів, коли вже зручно облаштувався на новому місці. І на дні народження Серджо, коли розлили аперитив, я не стримався. «Знаєте, а я нагримав на Лупе — і отримав таку насолоду!.. Лише уявіть, я їй сказав...» І всі зачаровано слухали мене з келихами в руках: досі я розтуляв вуста хіба щоби висміяти нескінченний шерег своїх попередніх начальників, посміятися за їхніми спинами — та щоб у мене знайшлися яйця відкрито напасти на одного з них, тим паче на Лупе, чий примітивний садизм я імітував бездоганно!.. Я апетитно всотував несподівану повагу до себе — вона компенсувала десятки інших вечірок, коли я манірився перед людцями; тож, ніби додаючи приписку до заповіту, я зауважив: «І миттю зостався без роботи...». Усмішки стривожено заклякли, а я вів собі далі: «...на що, щиро кажучи, мені плювати!». Що ж, нічого нового у цьому не було, і я відчув, що розмови потечуть, як завжди — та зненацька із моїх вуст квапливо пролунала фраза, і поки я встиг збагнути, що сталося, затремтіла у колі гостей, мов викинута з акваріума рибка: «Більше я не шукатиму. Годі цих змін! Досить подавати резюме, щоразу перекроєне залежно від посади!». Звісно, потім я розповів те, про що завжди мовчав: про загальний контекст моєї особистої катастрофи, зазначивши, що слід обов’язково зважати на те, що два роки тому батько вигнав мене з дому; а якщо точніше, то він сказав: «Або ти живеш нормально, як всі, або забирайся і не повертайся ніколи!». — «Нормально, як всі — це означає успішно складати іспити, мати роботу, подружку, потім одружитись і розплодити дітей — розумієте?», — провокативним тоном пояснював я Серджо й іншим друзям. Хтось засміявся, решта були збентежені. Лаура співчутливо нахилилася до мене: «Слухай, Філе, а ти ж ніколи мені про батька не казав...». — «Люба моя Лауро, — сказав я, — якщо я ніколи не розповідаю про себе, це не означає, що в мене немає проблем, як у решти людей». Я обвів їх очима й продовжив: «Коли тебе викидають із дому, без грошей на навчання, еге ж, майже голого, так триває і далі, не завершується ніколи, варто раз зійти з рейок — і це назавжди, і не варто сподіватися, що хтось знову поставить вас на них, — ні, ви обов’язково натрапите на мадам Лупе або на людей, які через певний час збайдужіють до вас. Взяти хоч вас — хіба я вам потрібний? Та й мені не потрібний ніхто! Ніхто!». Приголомшені друзі не відводили від мене очей. Що вони могли? Я ж бо нікого не потребував! Я це кілька разів повторив, і навіть Лаура оніміла й заклякла — Лаура, яка зазвичай ніжно торкалася моєї щоки чи гладила по волоссю, коли їй здавалося, що мені це треба. Їхньої дружби було достатньо, аби я публічно зізнався в тому, що мене звільнено і що я вже давно став у своїй родині паршивою вівцею. До того моменту вони вірили в мене, вірили, що я завжди знайду вихід, що раз-у-раз ставатиму на ноги, не зважаючи ні на що... Але тоді, у квартирі Серджо, їхнє безсилля обпекло мене. Я ж на них ніколи не тиснув, ніколи не нав’язував своїх гризот — натомість був тим, кому можна довіритись удень і вночі. І коли настала моя черга — не залишилося нікого. Що ж, це було природно. Роками я рятував своє життя через інших, тамуючи чужі рани — а насправді всією вагою свого співчуття тиснув на друзів. Моя відкритість вже стала прислів’ям — але насправді була криком відчаю, подарунком у яскравій упаковці, що його ніхто не насмілювався розгорнути і який віддавав безнадією. І коли безнадія заповнила вітальню Серджо, коли я тихо і скромно розчахнув душу і всі побачили там усередині плоть, що тремтіла, посічена шрамами, — мовчання друзів було мені вироком. Люди, яких я