Ларрі Трамблі - Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

— Добре, не сердься.

— Я не серджусь.

— То чому тоді кричиш, Азізе?

Азіз ішов, петляючи між дерев. Він зупинявся, ховався за стовбур, спостерігав за супротивником, перебігав до іншого стовбура. І завершив гру, коли видерся з горем пополам і натугою на величезний камінь. Колись давно його дідусь Мунір після багатьох невдалих спроб його позбутися, змушений був змиритися з його присутністю поміж своїх фруктових дерев. «Зрештою, може, цей камінь упав із неба.» Загед теж заприсягнувся розбити його молотом, і теж не подужав.

З криком, від якого Амед аж підстрибнув, Азіз підірвав себе, з надією, що помаранчевий сад раз і назавжди звільниться від самотнього і впертого каменя. Розкинутими руки, він уявляв, як дощ із маленьких камінців падає йому на голову, забувши на мить, що, якщо йти за логікою до кінця, його тіло теж стало б частиною тих уламків, що падають із розколотого вибухом неба.

—У мене вийшло!

— Що?

— Хіба не бачиш? Я підірвав його.

— Кого ти підірвав?

— Камінь.

—Нічісінько не бачу.

— То уяви, бовдуре!

— У мене немає ніякої охоти уявляти сьогодні будь-що.

— Що з тобою, Амеде?

— Ти хоч іноді згадуєш нашу тітку Даліму?

— Чому ти раптом заговорив про неї?

— Ти ніколи не відповідаєш на її листи.

— Я не хочу про неї говорити. І ти знаєш чому.

— Це через її чоловіка?

— Він належить до тих, що кидають на нас бомби з того боку гори.

— Можливо, він інакший, не такий, як вони.

— Ні. Батько каже, що всі вони — собаки. Ти ж чув. А ще ти чув Сулайєда.

— Чи не пора вертатися до повітки, як гадаєш?

Щойно брати зачинили за собою важкі двері повітки, як почули гудіння двигуна.

— Батько повернувся, — прошепотів Амед.

— Ні, звук від сусідської вантажівки інакший.

За секунду брязнули автомобільні дверцята. А потім вони почули, як хтось наближається.

«Швидше, Азізе, давай сховаємося там, углибині».

Вони якраз устигли шаснути під брезент, біля реманенту, перш ніж двері поволі зі скрипом відчинилися. Якийсь чоловік зайшов, ступив кілька кроків і зупинився. Хлопці затамували подих.

«Я знаю, що ви тут. Я запримітив вас іще з дороги. Чому ви ховаєтеся? О, відчуваю, зараз будуть палки-стукалки!»

Чоловік схилився над брезентом, який якось дивно горбатився.

— Тут справді величезні щурі. На щастя, неподалік стоїть гарна лопата, яка нудиться, от прямо переді мною. Мені залишається тільки взяти її і відходити нею отих двох неслухняних щурят, яким здається, що вони невидимі, — потішався Сулайєд. — Ну ж бо, вилазьте звідти, мені потрібно поговорити з вами. Покличте свого батька.

— Його тут немає, — сказав Азіз, висуваючи голову з-під брезенту.

— Він з матір’ю поїхав до села, — додав слідом Амед.

Хлопці вибралися зі схованки. Сулайєд помітив сполохи неспокою в їхніх очах.

«Отже, батько вибрав тебе!»

Азіз нервово намагався прикрити руками пояс з вибухівкою, якого не встиг зняти, коли поспіхом ховався.

— Пояс, що на тобі, зовсім не іграшка.

— Я знаю.

— Ти хто, Амед чи Азіз?

— Я... я Амед, — збрехав Азіз.

— Амед. Добре, Амеде, будь благословенним.

Сулайєд дістав з кишені стос грошей, ретельно перев’язаний мотузком.

— Тримай, віддаси батькові. Це такий подарунок, як компенсація за все, що сталося з вашими дідусем і бабусею. Вашому батькові вони знадобляться. І ваша мати буде задоволена. Знаєш, Амеде, те, що станеться, сумне й радісне водночас. Ти зрозумів, еге ж? Але ти сам маєш лише радіти. Ти помреш як мученик. Ти тричі благословенний.

Азіз взяв гроші без жодного слова. Він ще ніколи їх стільки не бачив.

«Готуйся, Амеде. Я повернуся за два дні».

Сулайєд залишив їх у гнітючій тиші. Він відчинив двері повітки і зник у спалаху світла, в якому полохливо кружляли пилинки. Амед із Азізом дочекалися, поки гудіння джипа почало віддалятися, і тоді лише вийшли з летаргічного стану. Азіз зняв пояс і поклав його до схованки.

— Ось, Амеде, візьми гроші. Саме ти маєш віддати їх батькові.

— Маєш рацію. А тепер ходімо звідси.

Азіз начепив замок на двері повітки і віддав ключ братові.

— Ти не хочеш більше його тримати у себе?

— Ти не чув, що сказав Сулайєд? Я піду за два дні. У мене більше не буде нагоди повернутися до повітки.

Азіз поглянув на брата з таким виразом, що той розвернувся і побіг, куди ноги несли, поки не зник серед помаранчевих дерев.

В домі панував вологий смуток. Повітря було густим, навіть не зважаючи на протяги, які віяли з відкритих вікон. Будинок потопав у тиші, як помаранчі у сонячному світлі. Можна сказати, що навіть стіни, підлога і меблі знали, що Сулайєд повернеться назавтра.

Увесь день Азіз нашіптував братові, що він радий і що все йде добре.

«Не переймайся, ми поміняємось і ніхто навіть не здогадається.»

Амеду хотілося так міцно притиснути до себе брата, щоб той розчинився в його обіймах, щоб ніхто не зміг його в нього забрати. Він помре, як Галім. Він більше не побачить його на землі. Азіз пообіцяв, що чекатиме на нього біля входу до Раю. Він чекатиме на нього, навіть якщо Амед житиме так довго, як їхній дядько Бгудір, який помер у дев’яносто сім років. І тоді вони знову будуть разом.

Настав вечір, Загед зібрав їх усіх у великій кімнаті, в будинку. Він запросив кількох сусідів і двох робітників, які допомагали йому в саду. З вистражданою гордістю він пояснив їм, що його юний син Амед незабаром стане мучеником. Усі відгукнулися на запрошення й сприйняли це за велику честь, яка їм випала.

Тамара приготувала частування, гідне великого свята. Вона підвісила до стелі гірлянду з різнокольорових ліхтариків, які наповнювали кімнату різнобарвним сяйвом. Вона вже жалкувала, що так учинила. Ті радісні вогники були для неї блюзнірством, неймовірною брехнею. Першому вона подала Амеду, що сидів поряд із батьком. Тому було ніяково. Він не наважувався поглянути на брата, якому всі ці почесті належали по праву. Перш ніж почати їсти, Загед подякував Богу за те, що той дав йому такого сміливого сина. Він більше не стримував сліз. Амед підвівся, наче хотів узяти слово і в усьому зізнатися. Тамара здогадалася. Вона підійшла до нього і міцно притисла до себе. Вона прошепотіла йому на вухо, щоб нічого не казав: «Зроби так заради