Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Кров пролилась немарне, вона відлупилася за два десятки літ у переможних битвах, у визволенні землі вкраїнської від злої волі шляхти і короля!.. У визволенні... Де ж ділася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли б не ці рукописи, не жалюгідна кількість книжок, що чудом вирвалися із забуття, ми вже поснули б ходячи. Щоправда, є ще думи, пісні, казки, легенди... Проте вони підтримують і живлять душу; розум жадає правди чистої, імен та фактів, прагне знайти причини явищ, добути з них суспільний досвід, визначити своє духовне ставлення до днів давно минулих і все ж близьких. Історія — коріння древа нації, його зв'язок живлющий із джерелом, що б'є з землі...

— Ну як? — ввійшов Платон Якимович до кабінету.

— Це сущий скарб!

— Як будеш їхати до Петербурга, візьмеш, даси в цензуру. Десь видрукуємо — нехай читають люди...

— Він був уже друкований в Москві, чотири роки тому.

— У мене ще є дещо, прилучимо й так подамо в цензуру, — сказав Платон Якимович багатозначно. — Такі книжки, Тарасе, в нас мають бути у кожній хаті.

— Це золоті слова, Платоне! Коли б пани розщедрилися на те велике діло...

— Не всі пани такі, як я, твій скромний друг, — зітхнув Платон Якимович. — Я вчився, брате, з Гоголем у Ніжинській гімназії вищих наук, навчався потім у Рішельєвському ліцеї аж у Одесі, збирав пісні та думи...

— Хочеш, я поцілую тебе за це?

— Ну що ти!.. Труждаюся задля свого народу, для України.

— Ти, кажуть, був на Запорожжі, на Хортиці? Там є хоч щось? Я хочу теж поїхати, хоч краєм ока глянути.

— Поїдь. Далека, правда, й тяжка дорога...

— На Січ ми всі повинні їздити, як мусульмани в Мекку! Там серце наше, одвічний дух народу й волі!..

— Налізло всіляких зайд! — обурився нараз Платон Якимович.

— Зло у самому рабстві, — махнув Тарас рукою, неначе шаблею. — Чужі, свої!..

— Е-е, не кажи! З своїми легше.

— Правда... — всміхнувся на те Тарас. Своїх давно б упорали! Коли б не братство панське, не спільна їхня сила, народ хіба носив би своє ярмо!.. 0! Може, в тому істина, що й люд увесь поневолений повинен, мусить дружно, плече в плече, повстати й гуртом зламати панство?.. В книжках, які він читав про Січ та Запорожжя, є свідчення того, що Січ приймала всіх голяків і приглядалась пильно до тих, хто прагнув зверхності над січовими братчиками та хуторів, хоча оті "добродії" були й своїми...

— Ось намалюю портрет Терезії, — сказав Тарас рішуче, — й гайну на Січ! Коли-то ще я матиму таку можливість...

— Оженишся або підеш на службу — і поминай як звали! Вже, певно, є на оці якась чорнявка?

— Козак спочатку їде на Запорожжя, а вже потому жениться. Отак і я... Платоне, завтра ж... ні, краще зараз же почну портрет Терезії!

...Вітер, низовий, дужий, пружний, котив за ним цупкий курай, що схожий був на голови у малахаях. Хмари повзли вгорі похмурі та щедросльозі, ніби були то плакальниці по запорозькій вольниці, що тут колись гуляла... Тепер гуляв канчук по спинах онуків славних лицарів!.. На Хортиці статечні німці-колоністи копали бульбу й гергали межи собою, ніби зальотні сірі гуси. Коли сказав їм з докором, що тут колись жили та билися із ворогами козаки, вони лише посміювалися...

І Чигирин, гетьманська резиденція в часи Хмельниччини та після неї, зустрів його руїною та запустінням. Ніщо тут, власне, і не нагадувало тієї слави... Тясьмин дрімав, зарослий кугою та осокою, і понад ним літали не шестикрильці соколи та чайки — душі тих, що полягли за волю, а вороння. Чогось воно, зібравшись у чорні зграї, то кружеляло над Чигирином, то враз, немов сполохавшись хтозна-чого, вкривало степ чи гору, де був Богданів замок, своїм сумним покровом... Може, і досі сняться воронам козацькі очі, видовбані тут сто шістдесят п'ять років тому, як турки в лютій битві взяли фортецю, вирізали усе живе довкола...

Хатки, хатки... Густа осіння курява на спориші, на лопухастих пустищах та під тинами, де бабраються ліниво кури, свині та дітлашня... Єврейський говір... Сонний, спідлоба погляд стрічного... Важка, помірна хода волів, порипування старого воза...

Ішов і ледве втримував себе від того, аби не звести руки й не крикнути крізь сльози й гнів до бога, світу цілого про цю страшну трагедію його землі, його народу-мученика!.. За віщо ж ти впродовж століть караєш люд свій, господи? Чи ми не ставили тобі церков, чи не приносили тобі офір, вертаючись із битви з половцями в далекім Полі? Може, ти так на нас розгнівався за те, що ми не стримали нещадних орд Батия, впустивши їх у храми, де ти витав? Тоді дозволь лиш нагадати, господи, що ми стояли мужньо і падали вже тільки мертві, що вороги ввійшли по наших трупах і по мечах... Ми добрі були й довірливі. Занадто, може... І піднялась рука у тебе, господи, за це карати, коли ти сам велів нам бути такими в своїх священних заповідях!..

Спинився біля єдиної в Чигирині, та й то обдертої, кам'яниці, де мали бути "присутственные места" Богданової столиці. Почув би його думки тутешній справник! Ще їдучи до Чигирина, він знав, що той гребе ногами землю і скрізь, де тільки може, вишукує ворожий дух, крамолу. Він десь, напевно, вичитав, що тут колись потужно билось велике серце України, і прагне вислужитися, підслухавши (чи уявивши!) хоча б слабке відлуння того биття. Як там не є, а мусив зайти і взяти дозвіл у пана справника на огляд "города" та виїзд з нього.

Стрівся з чіпким, суворим поглядом.

— Слухаю вас, пан...

— Шевченко.

— То чим служити можу?

— Ось тут, на подорожній, поставте свій автограф.

— Не зрозумів.

— Ну, дайте дозвіл на прожиття і виїзд.

— Чого приїхав?

— Глянути на Чигирин, дихнуть його повітрям і змалювати дещо.

— Щось ви, панове, внадилися!..

— Тепер вже я "не зрозумів".

— Тут був Куліш...

— А-а, пан Панько! І що ж він?

— Ходив, бродив, розпитував і малював. Не можете ніяк забути! Та зрозумійте, що назавжди докінчено і з Україною, і з вільнодумством!

— Спасибі вам, що пояснили, — приклав Тарас до серця руку. — Тепер ми твердо знатимемо. А то були вагання...

— То-то ж! — закозирився. — Давай бумагу. Шмякну тобі що треба.

Вийшов, ще посміхаючись, на сонну вулицю. І сміх, і гріх! І сльози... Ось хто тепер панує, де панував ти, Хмелю... Ясновельможний посол його величності у чині справника!.. Він може, має право та повноваження будь-що зробити з кожним, хто потрапляє йому на очі, бо він — всевладна рука царя. Цей туполобий страж спокійно може собі дозволити читати проповіді й напоумляти професорів, поетів, художників, бо він себе вважає вищим, бо він отут, у Чигирині, і цар, і бог...

До Суботова вела вузька дорога попід горою. Заросла густо споришем, так ніби тут не їздив ніхто возами. Певно, в селі лишилось мало дворів, що мають коней або волів. Ще трохи — й піде весь край з торбами. Тільки куди ж іти? Де є земля жирніша, і літо лагідніше, й дощі рясніші, й народ охочіший до праці в полі?..

Неквапно, сонно в'ється в долині тихий Тясмин. За ним махають крилами два вітряки й поблискують хрести дівочого монастиря. А на горі, праворуч, темніють убогі залишки гнізда орлів Богданових і біля них чорніє трагічно й моторошно високий хрест.

Богданів хутір зустрів пришельця храмом, що схожий був на саркофаг. Запущеність, похилий хрест на геть облізлій бані навіювали гірку печаль. Ні огорожі, ні деревця, ні будь-якого знаку турбот людських... Воістину гробниця волі й долі!.. Ще й, мов на сміх, цей хутір тепер належав не панові чи кріпакові, а козаку, що чудом якимсь уник кріпаччини, Можливо, аби душа Богданова, що й досі тут витає, не знала, що пороблено з його орлами, як гнуть вони міцні козацькі спини на панськім полі?..

--— Добридень вам, — почув нараз несміливе.

Ось він, козак Антін Яременко, прямий нащадок гетьмана! Ні, не по крові (якої вже, напевно, не залишилося ніде і сліду!), а по руїнах хутора. Стоїть худий, спрацьований, у полотняних штанях і латаній старій сорочці...

— Козаче, я тобі не пан, — сказав Тарас, подаючи правицю. — Мене Тарасом кличуть. Тарас Шевченко.

— Невже отой, що "Гайдамаки"? — спитав господар вражено.

— Не хто ж, а він!

— Ні, правда?

--— Ось хрест святий! — перехрестився.

Яременко заметушився внутрішньо, зиркнув сюди, туди й нарешті гукнув кудись за поруйноване склепіння льоху:

— Гафіє! Текле! Синку! До нас прийшов кобзар Тарас Шевченко! Несіть хліб-сіль, стрічайте гостя! Батьку, — вклонився вже Тарасові, — прошу до хати!

Антін ураз перемінився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став енергійним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнісінький тобі козак!

— Я вашу книжку, батьку, позичив і переписав. Пишу і люто плачу. Вмиюся і знов пишу...

Тарасові клубок застряв у горлі. Ніколи він не думав, що ті рядки, які самі мережилися відгомоном його думок, так привітають люди, візьмуть у душу, ніби свої думки...

І справді, його зустріли хлібом на рушнику, ввели в світлицю, як дорогого гостя, і посадили під образами. Господар сів навпроти, поклав на стіл важкі брунатні руки й захоплено дививсь .на гостя. Потім примружив гарні-гарні прекарі очі і прочитав по пам'яті:

Сини мої, гайдамаки,!

Світ широкий, воля, —

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі...

Зітхнув, утер щоку долонею і осміхнувся:

— Пишу і плачу... Думав: невже людина може отак сказать? Питаю у Куліша, а він сміється й мовить: "Та ми з цим паном "богом" пили по чарці-другій під Межигір'ям!"

— Правда. Таки пили... — всміхнувся на те Тарас.

— Гафіє, а ке сюди карафу! — зрадів Антін, — Мо', й з нами, батьку, вип'єте?

— Якщо дасте, то вип'ю, — сказав Тарас. — Бо я ще, правду мовлячи, і не обідав...

— Гафіє, Текле, швидше несіть усе, що маєте! — зрадів Антін такій "людській" розмові. — І правда, що ви кріпак з Кирилівки?

— Був кріпаком, та визволився, — озвався хмуро.

— Вибачте, — збагнув Антін, що зіпсував веселий настрій гостеві. — Я думав, що ви з панів. Не вірилось, що з голяків, таких, як ми... — Налив по чарці. — Будьмо!

Тарас кивнув і випив. Лише тоді побачив, що чарка в його руці старого срібла...

— Викопав її в городі, — сказав Антін, помітивши його увагу.

— Мабуть, іще часів хмельниччини...

— Дарую вам. Прошу вас, не відмовляйтеся! — підніс благально руку. — Мені приємно думатиметься, що ви п'єте з моєї чарки.

— Дякую.

За борщиком та за варениками Тарас ловив якісь аж надто пильні погляди, якими його вивчав господар, неначе був художником, і врешті-решт не витримав:

— Чого ви так придивляєтесь? Я вам когось нагадую?

— Ні, батьку, ні, — зніяковів.