Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Не одна молодиця виходитиме в поле дивитися на дорогу, по якій проводжала мужа на проклятущу війну, з надією чекаючи його повернення додому. Та даремними будуть її сподівання. Хтось із бойових друзів корявим, непевним почерком напише їй правду про загибель чоловіка, і страшна вість назавжди затьмарить її душу тяжким, непоправним горем.

"Ось так може трапитися й зі мною,— думає Метелик,— і я теж не побачу..." Зусиллям волі він відганяє геть похмурі, настирливі думки, і голос його, зливаючись з іншими голосами, лине в темряву ночі:

Соловей, соловей, пташечка, Канареечка жалобно поет... Раз, два, горе не беда...

— Праве плече вперед, а-арш! — і довга колона, вигинаючись, повернула до станції. Дружинники прискорили ходу. Дружинники відправлялися на передові позиції кривавого царського фронту.

7

Метелик довго стояв біля розкритих дверей товарного вагона. Перед очима пропливали ліси, поля, ріки, села з вітряками на пагорках, але він, здавалося, нічого не помічав. Навіть у ритмічному стукоті коліс йому вчувалося: "На фронт, на фронт, на фронт". І, щоб не думати про це, Метелик почав уважно розглядати своїх сусідів. На дощатих нарах спало кілька солдатів, але його увагу привернув щупленький, вузькогрудий мужичок з веснянкуватим обличчям, з очима, застиглими, мов у мерця, стрижений під машинку. Метелик його раніше не помічав. Хто він? Звідки? З якої частини потрапив сюди? Сидів солдат на нарах, обнявши довгими руками худі коліна, і примруженими очима дивився в далечінь.

— За рідною домівкою скучаєш, браток? Кого залишив?— співчутливо спитав у нього Метелик, але той, заглиблений у свої думки, очевидно, не чув запитання, бо нічого не відповів.

А трохи далі, біля нар, скупчилися солдати. Всі вони слухали, якого листа збирався надіслати додому Кузьма Сукачов.

Та Метелика цікавив зараз не лист, а оцей невідомий йому солдатик з веснянкуватим обличчям і застиглими очима, що своїм виглядом викликав у нього не тільки співчуття, але водночас і цікавість.

"Чому він мені нічого не відповів? Може, глухий?" Метелик хотів було вже сісти поруч, як раптом помітив на ногах у солдата великі, брудні нігті. Стало гидко. Хотілося сказати: "Обріж... Недобре з такими нігтями..." Але нічого не сказав, а тільки одвернувся, стежачи за тим, як пропливала перед ним обочина дороги, вкрита пожовклою травою.

Поїзд врізався в густу смугу мішаного лісу. Замелькали високі сосни, між якими де-не-де виднілися берези, дуби, горобина.

— У нас такого добра нема... у нашому краю все степ та степ,— несподівано, ні до кого не звертаючись, сказав веснянкуватий солдат. Метеликові дуже хотілося спитати в нього, звідки він родом, чи є в нього дружина, діти, але обличчя степняка знову стало напружено-зосередженим, неприступним.

Поїзд спинився на невеликому полустанку.

— Якщо мене заб'ють,— диктував далі Кузьма Сукачов, спостерігаючи, як на білому аркуші поштового паперу Яків Македон старанно виводив олівцем слова,— якщо мене заб'ють, нову сорочку, сатинову, ту, що купив на ярмарку, і хромові чоботи продай, Марино, щоб наші діти не голодували.

Мовчки слухали солдати. Терпляче чекав Яків продовження листа, але Кузьма замовк.

— Сорочку... ту, що купив на ярмарку...— немовби отямившись, повторив Кузьма.

— Це написано.

— Закресли... Оце місце закресли, де про смерть... Цього не треба — плакатимуть.

Яків старанно закреслив кілька слів.

— А мене коли заб'ють, то нічого буде й продавати,— знову озвався солдат з густим ластовинням на обличчі.— Тільки плакатимуть.

Всі подивилися на нього. У подраних штанях, солдатській гімнастьорці з слідами невідмитої крові, він сидів ось так уже кілька годин.

— Ти хто будеш? — спитав у нього Яків Македон.

— Я? — перепитав солдат, але нічого не відповів. Поїзд мчав далі на південь.

— Що ж ти, браток, про себе не розповідаєш? Хто такий, звідки будеш? — підсів, нарешті, до нього Метелик, протягуючи кисет з махоркою.

— Звідки? Я з Таврії. Чув про наші краї? — Він одірвав шматочок газетного паперу, взяв пучку махорки й продовжував: — Сім'я у мене лишилася вдома. Велика сім'я...— і його худорляве обличчя потягнулося до засвіченого сірника.

Говорив він мало і неохоче. Не випускаючи з рота самокрутки, знову обійняв руками коліна, замовк. Метелик, давши йому спокій, ліг на нари, але заснути не міг. У сусідньому вагоні хтось грав на балалайці, чулися пісні, примовки, сміх.

Під'їжджали до вузлової станції. Коли поїзд спинився, прийшли дружинники з сусіднього вагона.

— Якове, паровоз набиратиме воду, діставай гармонь. Потанцюємо з дівчатами.

— Це можна.

Яків вийшов на перон, заграв, одразу біля нього зібралася молодь.

— Ширше коло! — кричали солдати.— Танцювати будемо. Замелькали, розвіваючись, широкі спідниці, кольорові сарафани, білі хустки. Один з солдатів, найкращий серед дружинників танцюрист, нахабно обіймав дівчат, вигукуючи:

— Ех ти, ягідка!

Дівчата тільки сміялись, розуміючи незлобивість жарту цього веселого, бравого солдата, і охоче йшли з ним танцювати. А одна, очевидно, найбідовіша і найсміливіша, підійшла до вагона ближче, подивилася Метеликові в очі.

— Чого сумуєш, солдате?.. Двом смертям не бути, одної не минути,— говорила вона страшні слова, а очі в неї іскрились запальною веселістю. На нарах підводилися літні ополченці, позирали на жваву дівчину. Вона не соромилась тих поглядів, уперто домагаючись свого:

— Та ходімо ж, ходімо, солдате, адже поїзд скоро рушить, а мені охота з тобою потанцювати,— сміючись, вона сміливо дивилася в обличчя Метеликові.— Ну, чого соромишся? Потанцюємо. Все одно дружина не дізнається.— І таки витягла його з вагона.

До них підійшов молоденький кирпатий солдат з веселими очима.

— Не чіпай його,— він одружений, а я холостий. Я одружусь з тобою після війни, коли живим лишуся, їй-богу, одружусь! — запевняв солдат і навіть хрестився для більшої переконливості. Дівчина, лукаво посміхаючись, сказала:

— Ну який з тебе мужчина? Одна видимість. Не люблю я отаких щупленьких та низеньких.

— Він — нічого... Він хоч і непоказний з вигляду, зате жвавий. Ти, дівко, даремно хлопця ображаєш.

— Ти його спочатку попробуй... Він розважить... Він пригорне...

— Солодким здасться.

Сміх, сороміцькі жарти не відігнали дівчину від вагона. Цупко тримаючи Метелика за руку, вона потягла його до гурту, стукнула закаблуком, лукаво повела густою бровою, всміхнулася... І не витримав Метелик. "Ех, де наше не пропадало! — подумав він у цю хвилину.— Може, й на світі не судилося мені довго жити. Хороша дівчина. Смілива! Потанцюю з нею!"

Розправивши плечі, він ударив закаблуком об землю і почав таке виробляти ногами, що у всіх викликав подив і схвалення.

А коли пролунав гудок паровоза, розчервоніла дівчина, про воджаючи Метелика до вагона, сказала:

— Живий зостанешся, приїжджай хоч на деньок погостювати. Дуже буду рада. Сподобався ти мені...

— Прощай, дівчино... Не згадуй лихом. А після війни, коли живим лишуся, поспішатиму додому. У мене молода дружина і синок.

— Ну, бог з тобою,— сказала дівчина, ставши раптом серйозною.— А я тебе пам'ятатиму.

Поїзд рушив далі. На пероні стояли дівчата, проводжаючи ешелон — не перший і не останній.

— Як вона? — розпитували Метелика товариші.— До хати запрошувала чи ні?

— До такої йти страшно — причарує...

— Дружина б знала...

— А звідки їй дізнатися?

— І чого ви до чоловіка причепилися? Ну, потанцював з дівчиною трохи, гріха в тому нема.

Метелик, не відповідаючи на жарти товаришів, дивився на перон, де ще й досі стояли дівчата в кольорових сарафанах, а серед них ота, найжвавіша, в якої він не спитав навіть імені.

Скоро і станція, і дівчата зникли з очей. Метелик виліз на нари, міцно заснув.

Прокинувся він уночі. Крізь розчинені двері було видно зоряне небо.

На невеликому полустанку вийшли з вагона. Навкруги запустілі й, здавалося, мертві лежали поля. У темінь ночі летів тупіт солдатських чобіт. Ішли мовчки. Відчуваючи близькість фронту, жадібними очима оглядали незнайому місцевість. Незабаром на обрії з'явилася чорна смуга хмар. Вона швидко зростала і, гнана вітром, закривала величезний простір неба. Одна за одною згасали зірки. Ніч ставала темнішою.

— Намочить нас,— тихо сказав Кузьма, звертаючись до Якова.— Бачиш, яка хмара суне.— І, трохи помовчавши, продовжував: — Край якийсь дикий... Ні хутора, ні села... Хоч би де вогник блимнув... Темінь... Живої душі не побачиш.

— Прифронтова зона. Звідси людей, напевно, виселили... Тому й вогників не видно. А села... Села повинні бути,— сказав Яків, і обоє надовго замовкли.

Пішов дощ. Слизькою зробилася дорога. Траплялося, що хтось із солдатів падав, порушуючи стрій, і тоді прапорщик Безсалий злісно кричав:

— Зуби повибиваю! Досі ходити як годиться не навчилися, твердіше ногу став! — Він хотів показати, як саме треба ставити, але сам, посковзнувшись, упав. Кілька солдатів стримано засміялись. Безсалий більше не робив солдатам ніяких зауважень і не кричав на них. Дощ не вщухав. Мокрий одяг ставав важким. Найслабіші піхотинці починали відставати.

У відкритому степу зустріли світанок, похмурий і дощовий. Дорозі, здавалося, не було кінця-краю. Солдати вдивлялись у далечінь, сподіваючись побачити будь-яке людське селище, аби влаштувати там зупинку, перепочити трохи, перевзутися. Та перед очима лежали все такі ж одноманітні, безлюдні поля. Неорана земля була густо вкрита окопами. Де-не-де по полю валялося кінське падло, і тухле м'ясо розтягували здичавілі собаки та сите гайвороння. Недалеко фронт. Густі хмари низько пливли над головою, закриваючи сонце. Солдати мерзли. Цілу ніч у поході — ні просушитися, ні відпочити не довелось.

Та нарешті попереду з'явилось щось подібне до селища. Підійшли ближче. Тихо в ньому, безлюдно, мертво, бо воно було майже зруйноване. На вулицях валялися поламані вози, розтрощені меблі, посуд, купи каміння.

З острахом і неприхованою жалістю оглядали солдати погорілі хати, зруйновані печі, понівечені комини — німі пожарища, чорну від попелу землю. Густий, задушливо-солодкуватий дух від падла, що валялося всюди, викликав нудоту, і дружинники мимоволі прискорювали ходу, намагаючись пройти через селище якомога швидше.

Раптом з вікна напівзруйнованої хати несподівано визирнула сива голова, а через хвилину на вулицю вийшов босий дід у полотняній одежі.