Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Лахматий, страшний у своєму божевіллі, він ішов назустріч солдатам, сховавши за спиною руки. Не вгадаєш, що в них. Може, гранатою збирається почастувати старий ненависних йому озброєних людей, щоб помститися за вчинені руйнування і вбивства.

Безсалий зупинився, і пальці його мимоволі потягнулися до новенької кобури.

— Стій! —закричав він.— Стій! Руки вгору!

Дід зупинився на кілька секунд, а потім, не підіймаючи рук, спокійно пішов на Безсалого.

— Стій, тобі наказують! ЗастрелюІ Хтось застережливо й голосно вигукнув:

— Зараз гранату кине. У нього граната за спиною.

Дружинники в нерішучості спинились. Пролунав револьверний постріл. Ні крику, ні стогону. Тільки полотняна сорочка раптом почала червоніти на грудях у старого, розпливлась по ній кривава пляма. Пройшовши ще кілька кроків, він упав, мов підкошений. В жилавій руці його був міцно затиснутий кусок обгорілої цеглини.

Дружинники минули селище, і перед очима знову розляглося поле.

Зруйноване і спалене село, запустіння, задушливе повітря, забитий дід пригнічували Метелика, і думка про власну смерть ставала, як ніколи, реальною, відчутною. Ця думка щодалі більше міцніла у ньому, але дивно, він уже не відчував страху. Навпаки, якийсь невідповідний до обставин спокій обгортав його, робив байдужим до власної долі. "Двом смертям не бути, одної не минути",— пригадалося прислів'я, сказане дівчиною на далекій тиловій станції, і це прислів'я якнайкраще визначало його душевний стан у цю хвилину.

Окопів ставало все більше. Частіше зустрічались глибокі воронки, валялись позеленілі гільзи від патронів та снарядів. Та ось серед неораного поля, що геть-чисто заросло бур'янами і пожовклою травою, солдати побачили невелику смужку озимини. Вона звеселяла око хліборобів, нагадуючи їм про мирне життя. Але незабаром солдатська радість затьмарилась. Серед яскравої зелені виднівся свіжий горбок землі. Перебиту надвоє гвинтівку зв'язано солдатською гімнастьоркою, і на цьому своєрідному "хресті" сумно красувався змочений дощем картуз російського солдата з іржавою кокардою.

Це була перша могила воїна, що її побачили солдати.

Дружинники, проходячи повз "хреста", знімали картузи. Могила невідомого солдата нагадувала про грядущі битви і смерть.

"Ось так, можливо, і мене...— думав Метелик, дивлячись на заржавлені металічні частини гвинтівки,— і ніколи ні дружина, ні синок не дізнаються, де мене поховано".

Не зупиняючись, ішли далі. Уже далеко позаду лишився сумний могильний горбок. Метелик, обернувшись, побачив, як на картуз з кокардою, згорнувши крила, сів ситий ворон.

Гайвороння літало над полем хмарами. Метелик дивився на нього і вперше зненавидів оцих птахів, що рухалися до фронту, чуючи для себе добру поживу.

А поля попереду були пустинні, мертві, з одноманітними смугами окопів і з рясними воронками, на дні яких виднілася каламутна вода.

Близько, вже зовсім близько передові позиції.

8

Похмурий день. Над німецькими окопами тиша й туман. В той туман гостро вдивляються очі бувалих солдатів.

Пимон Базалій, приклавши до лоба руку, наче йому заважало сонце, теж глянув у далечінь, але, не побачивши там нічого небезпечного для себе, заспокоївся. Про смерть не думав, а чекав того щасливого дня, коли груди його прикрасить обіцяний офіцером хрест за першу атаку, що в ній він хоробро бився з ворогами. Мріє Пимон Базалій про той день, коли буде оголошено мир і він, дасть бог, повернеться додому не тільки живим та здоровим, а ще й георгіївським кавалером. Тоді одразу піде до Софії Ізарової просити бодай невеличку ділянку чорнозему. Багато земель лишив їй покійний чоловік. У неї під сіножаті відведена така земля, що хліб на ній родив би на зріст людини. Якщо прийде до Софії Пимон, обвішаний хрестами й медалями, не посміє багата вдова відмовити йому — георгіївському кавалерові. Адже бився Пимон хоробро, не шкодуючи свого життя, за віру, царя і отечество. Все це пояснить він їй, і Софія задовольнить солдатське прохання.

Своїх потаємних дум не звіряв навіть близьким товаришам. І зараз, вдивляючись у туман, де мав бути ворог, Пимон сподівався, що і в цій атаці відзначиться і його нагородять якщо не хрестом, то хоча б медаллю.

Перший снаряд упав далеко за лінією окопів, високо знявши чорний стовп землі. Другий розірвався біля трьох молоденьких берізок, невідомо ким посаджених у цьому полі. Росли вони, мов сестри, прикрашаючи одноманітно-похмурий пейзаж, їхнє гілля було посічене кулями й осколками снарядів, але берізки не всохли від того, а продовжували жити, стійко переносячи всі знегоди. У літню спеку в їхньому благодатному затінку відпочивав хлібороб чи притомлений подорожній. А зараз холодні вітри, зриваючи пожовкле листя, далеко розносили його по полю. До цих трьох берізок уже призвичаїлися солдатські очі. І раптом від останнього снаряда білі стовбури змішалися в повітрі з землею й чорним димом. А коли дим розвіявся, на місці берізок зіяла глибока воронка.

Туман поступово рідшав. Дальні поля освітило сонце. Те-рень не знав, куди подівся Яків. Розшукуючи його, хлопчина обійшов уже кілька землянок. Вибухали снаряди. Чулися стогони поранених. Один з них, помітивши біля себе Тсреня, хотів було щось сказати йому, підвів руку, і раптом упав замертво. Другий поранений, не поспішаючи, зняв із себе гімнастьорку, потім нижню сорочку і, роздерши її на шматки, не чекаючи санітарів, почав перев'язувати ногу. У нього тремтіли руки. Перев'язку зробив невміло. Кров швидко просочувалась крізь полотно.

Напружуючи останні сили, він підвівся на ноги.

— Ей ти... хлопче...— звернувся до Тереня слабким голосом,— не бачив їх, санітарів?

Пораненому, очевидно, стало недобре. Він похитнувся і, мабуть, упав би, та Терень вчасно допоміг йому сісти, а сам з криком: "Санітари! Санітари!" — побіг вздовж окопу. Побачивши санітарів, він гукнув до них:

— Швидше... Там, в окопі, поранений солдат...— а сам помчав далі розшукувати Якова.

Коли артилерійська підготовка вщухла і з'явились цепи німецьких солдатів, пролунала команда прапорщика Безса-лого:

— Вогонь!

Безладні гвинтівкові постріли не зупинили ворога, що з кожною хвилиною наближався до лінії російських окопів. І коли німці були вже на відстані, що дозволяла розпочати багнетний бій, прапорщик Безсалий скомандував:

— У контратаку! Вперед!

Солдати вискакували з окопів. Терень бачив, як дехто падав, але інші бігли назустріч німцям з нестямним криком: "Ур-ра-а!"

Захлинались кулемети. Шеренги контратакуючих помітно рідшали. Хтось вигукнув;

— Переб'ють нас, братці, всіх переб'ють!..— і цей крик, наче блискавка, вразив кількох солдатів. Вони спинились, а дивлячись на них, зупинялися й інші, завертали назад.

Солдати, які лишилися на полі поранені, з жахом дивились на цепи противника, що підходили все ближче, і, до крові роздираючи пальці, хапалися за пожовклу траву, намагаючись повзти. Трава обривалась, а знесилене, обважніле тіло залишалося безпомічно лежати на місці. Німецькі солдати все ближче підходили до лінії російських окопів. І зеленувато-сірі мундири, і блиск кинджальних багнетів добре бачив Пимон Базалій. Він теж лежав на полі, поранений осколком снаряда. Очима, сповненими жаху, вибирав місце, де б заховатися. Таким місцем могли бути кущі молодого вільшняка.

І Пимон, перемагаючи біль, повзе до тих кущів, лишаючи позаду на зім'ятій траві сліди крові. Рідкі безлисті віти не могли як слід сховати його від ворожих очей, хоча все ж обіцяли якусь надію па порятунок, і за цю надію чіпко вхопився Пимон Базалій. Єдиною думкою, що, мов гаряче вугілля, пекла його свідомість, було — доповзти якомога швидше до вільхових заростів, бо інакше у відкритому полі його настигне ворог і кулею чи багнетом безжально прикінчить на місці...

Страх надавав Пимону сили. Він усе-таки доповз до вільшняка і, зрозумівши, що там йому не сховатися, почав зривати навколо себе траву, згрібати опале листя, щоб хоч як-небудь замаскуватись.

Німецькі солдати в касках, з гвинтівками наперевіс бігли до російських окопів. Пимон бачив уже їхні обличчя, розрізняв холодний блиск багнетів. Раптом зустрівся очима з німцем. Той зупинився на мить, а потім рішуче попрямував до кущів.

"Ось і смерть моя",— подумав Пимон, готовий сміливо прийняти її в останній сутичці з ворогом. Але тільки зараз він згадав, що його гвинтівка залишилася там, де його поранено. Холодний піт укрив лоб. Пимон поклав голову на прив'ялу траву, заплющив очі...

Шелест листя чувся вже поблизу. Завмерло серце, чекаючи вирішальної хвилини. Лежав нерухомо. "А може, це сон? — раптом спало йому на думку.— Сон, сон..." Але нестерпно нила рана, і Пимон, стискаючи зуби, кріпився, щоб не застогнати й не виказати себе ворогові.

Знайомий з дитинства терпкий і гострий дух листя нагадав Пимону ті далекі неповторні літа, коли він з мішком у руках разом з іншими хлопчиками ходив до лісу збирати опале сухе листя, заготовляючи паливо на зиму. Ось такі ж гострі й приємні пахощі відчував він тоді.

Пригадалися дочка й дружина. Біль гострим ножем пронизав його серце. "Невже більше я їх не побачу? Не побачу..." Пимон розплющив очі. Поблизу вже нікого не було. Над головою нависло низьке, сіре небо, в якому, мов озеро погожого дня, виднівся голубий просвіт. Але незабаром все потемніло в нього перед очима, наче хтось лютий і невблаганний штовхнув Пимона в глибоку безодню.

Опритомнів він тільки надвечір, але підвестися не міг. Лежав на тому ж місці у рідкій вільховій зарості і стежив за тим, як схилялося до обрію червоне сонце, немовби й воно брало участь у битві і тепер, тяжко поранене, залите кров'ю, лягало на вічний спокій.

Тиша. Жодного пострілу ні з того, ні з другого боку. Скоро настане ніч, і разом з нею, можливо, настане смерть. Ніхто не побачить, як умиратиме Пимон Базалій, хоробрий воїн, якому обіцяно було за першу атаку георгіївський хрест. Не потрібні йому тепер ні хрести, ні медалі.

— Жити! Жити! — шепотіли його зблідлі губи.

Сонце зайшло. Над полем густішали сутінки. В темніючому небі яскраво засяяла вечірня зірка.

9

По лісу бродили солдатки з дітьми. Нікому тепер дбати про паливо на зиму. Молодицям доводиться ходити в ізаровські урочища за кілька верст, щоб назбирати сухого хмизу.

Скоро нагряне зима, замете снігом сушняк, непрохідними стануть лісові дороги, тоді пізно буде думати про паливо.