Джек Лондон - Міжзоряний мандрівник

собі, кожного у свій час, святого Іполіта[10], Плотіпа, Атенодора та Еразмового приятеля Гроцина[11]. А тоді, взявши до уваги досліди полковника де Рошаса[12], колись такі захопливі для мене, я переконався, що Стейнтон Мозес[13] і справді був усіма тими особами, які потім прокидалися в ньому. Тобто всі вони були ним, були ланками нескінченного ланцюга вмирання й відродження.

Досліди полковника де Рошаса тепер особливо мене зацікавили. Він брав людей, піддатних на гіпноз, і доводив, що можна дістатися в глиб часу, до предків цих людей. Він описав свої досліди з Жозефіною, вісімнадцятирічною дівчиною родом із Вуарона, у департаменті Ізер. Загіпнотизувавши дівчину, полковник де Рошас змусив її пережити життя у зворотному порядку – дівоцтво, дитинство, період, коли вона була немовлям, коли вона була ще в материному череві, тишу й темінь того часу, коли вона, Жозефіна, ще не народилась, потім коли вона жила в особі недовірливого, лайливого й злого дідугана на ім’я Жан-Клод Бурдон. Свого часу той служив у сьомому артилерійському полку в Безансоні й помер у сімдесят років після тривалої хвороби. Далі полковник де Рошас загіпнотизував тінь Жан-Клода Бурдона й послав і його мандрувати у зворотному напрямку життя: через його дитинство й народження, через час темряви перед народженням, аж поки він знову побачив життя й світло в особі злющої старої Філомени Картерон.

Проте хоч скільки я гіпнотизував себе блискучою соломинкою, мені не пощастило відтворити себе в певній послідовності своїх попередніх життів. Ці невдачі переконали мене в тому, що тільки смерть допоможе мені послідовно відтворити своє «я» в колишніх образах.

Проте життя в мені било потужною хвилею. Я, Дерел Стендінг, так уперто не хотів умирати, що не дозволяв начальникові Есертену й капітанові Джемі вбити себе. Жадоба до життя, мабуть, і спричинила те, що я ще й досі тут: сплю собі, їм, думаю, бачу сни, пишу про свої колишні «я» і чекаю неминучого мотуза, що завершить один короткий відтинок часу в безкрайому ланцюгові моїх існувань.

Однак можна вмирати, лишаючись живим. Цієї штуки, як ви дізнаєтесь потім, навчив мене Ед Морел. І все це через начальника Есертена та капітана Джемі. На них знову напав сліпий жах, що десь лежить захований динаміт. Вони прийшли до моєї темної камери й навпростець заявили, що замордують мене в пекельній сорочці, коли я не признаюсь, куди його заховав. Вони запевнили, що це буде зроблено законно й не позначиться на їхній кар’єрі. У в’язничному архіві напишуть, ніби я вмер своєю смертю.

О любі громадяни, ошатно й тепло вдягнені! Повірте мені, що й тепер у в’язницях убивають людей так само, як завжди вбивали, відколи збудовано першу в’язницю.

Я добре знав, які муки й жах чекають на мене в пекельній сорочці. Я бачив людей, зломлених нею духовно, і людей, що після неї стали каліками. Дужі люди, такі здорові, що їхній організм успішно боровся з тюремними хворобами, посидівши трохи в пекельній сорочці, втрачали відпорність і за якихось півроку помирали від сухот. Зизоокий Вілсон, що мав слабке серце, помер у пекельній сорочці першої ж таки години, а в’язничний лікар, що дивився на нього, недовірливо всміхався. Я знаю також одного в’язня, що, пробувши в пекельній сорочці півгодини, признався в усьому, ще й наговорив на себе, аби тільки визволитися з неї, а потім довгі роки покутував незаслужену кару.

Сам я також добре її спізнав. Тіло моє списане тисячами рубців, з ними я стану на поміст, та хоч би я прожив ще й сотню років, ці рубці не позаростали б, з ними я ліг би в домовину.

Може, ви, любі громадяни, які наймаєте катів і платите їм, щоб вони зашнуровували у пекельну сорочку людей, може, ви й самі гаразд не знаєте, що воно таке. Тоді дозвольте мені пояснити, і тоді ви легше зрозумієте, як я досягнув того, що вмирав, лишаючись живим, ставав ненадовго володарем часу й простору, визволявся зі стін в’язниці і блукав між зорями.

Чи ви коли бачили брезентове або гумове накриття з прикріпленими на кінцях мідяними кільцями? Отож уявіть собі таке накриття десь у чотири з половиною фути завдовжки, з великими важкими мідяними кільцями вздовж обох боків. Воно вузьке, не відповідає об’ємові тіла, що має в ньому лежати, та й не однакової ширини: у плечах і на клубах ширше, ніж у стані.

Таку сорочку розстеляють на підлозі, і тому, кого хочуть покарати або витягти з нього визнання, наказують лягати на неї долілиць. Хто опирається, то його ще й налупцюють. Звичайно закінчується тим, що в’язень лягає, як того вимагають кати, тобто, як вимагаєте ви, любі громадяни, бо це ж ви годуєте катів і платите їм за їхню роботу.

В’язень лягає долілиць. На спині йому стягають краї сорочки і, засиливши мотузок у мідяні кільця, зашнуровують так, як ви шнуруєте черевики, тільки, звісно, ніхто так міцно не стягує собі ноги. На в’язничному жаргоні це зветься «сповиванням». Часом, коли наглядачі лихі або мають особливий наказ, вони ще натискають коліном на спину, щоб дужче стягти мотуз.

Чи вам коли траплялося занадто тісно зашнурувати черевики? За яких-небудь півгодини у підбитті починається страшний біль, пам’ятаєте, як уже за кілька хвилин ви не можете ні кроку ступити, доводиться розпускати шнурівку й послаблювати натиск. Гаразд, тепер спробуйте уявити собі, що вас усього так зашнуровано, тільки набагато тісніше; що стиснули вам не саму ступню, а ввесь тулуб, стиснули так, що здається, ніби серце, легені й усі інші важливі органи ось-ось луснуть.

Я пам’ятаю, коли мене вперше так сповили в карцері. Я тоді лише починав ставати «невиправним» одразу ж після того, як прибув у в’язницю. На верстаті в джутовій майстерні я виробляв свою щоденну норму – сто ярдів ткання – і кінчав роботу на дві години раніше, ніж треба було. І якістю своєю моя тканина була краща, ніж того вимагали. Проте, як зазначено у в’язничних книгах, мене покарали пекельною сорочкою за те, що на тканині були «вузлики» й «дірки», одне слово, за браковану роботу.

Сміх, та й годі. Насправді мій злочин полягав у тому, що я, новак, хоч і фахівець у вдосконаленні праці та зменшенні марної витрати сил, дозволив собі дати деякі поради головному ткачеві та пояснити цьому дурневі дещо таке, чого він не розумів у своїм ділі. Він при капітанові Джемі викликав мене до столу й показав мою роботу – страшну тканину, зовсім не ту,