Ольга Кобилянська - Людина, Ольга Кобилянська

з ча­сом пе­рей­де не­за­мiт­но до тих лю­дей, кот­рим роз­хо­диться ли­ше о фi­зич­ний доб­ро­бут.

Змовчу про то­тi хви­лi, в кот­рих пе­ре­жи­ва­ла во­на нес­ка­зан­нi му­ки, в кот­рих її мо­ло­да ду­ша, що ба­жа­ла дi­яльнос­тi, сил­ку­ва­лась пе­ре­ло­ми­ти вузькi гра­ни­цi, яки­ми ок­ру­жа­ло її те­пе­рiшнє жит­тя. Як той спiй­ма­ний орел, по­би­ва­лась во­на у в'язни­цi, ду­ма­ла не­ус­тан­но про ви­хiд з тої глу­хої од­нос­тай­нос­тi; i як все на­но­во му­си­ла пе­ре­ко­ну­ва­ти­ся, що те­пе­рiшнє жит­тя до­жи­да­ло її i в бу­ду­чи­нi. В та­кi хви­лi сум страш­ний на­ля­гав на її ду­шу, i в та­ких хви­лях бу­ла во­на су­проти сво­го ок­ру­жен­ня бе­зог­ляд­но-гост­ра, ба, безмило­сердна! Не­за­мiт­но упа­да­ла во­на пiд ва­гою нi­мих мук. Прав­да, сi му­ки мож­на бу­ло зав­ва­жи­ти на її ли­цi, од­нак нiх­то не жу­рив­ся нею. В гос­по­дарст­вi, кот­ре бу­ло на її го­ло­вi, йшло все зви­чай­ним ла­дом, i ли­ше спу­ще­нi вi­ка i якась уто­ма свiд­чи­ли про її пси­хiч­нi тер­пiн­ня…

Хустка зсу­ну­ла­ся їй з го­ло­ви, од­нак во­на то­го не завва­жала. Її цi­ла ува­га бу­ла звер­не­на на му­раш­ню, що пiднi­малась ма­леньким горб­ком бi­ля неї. Во­на ду­ма­ла про по­дiл пра­цi у тих ко­мах, а на­раз i при­га­да­лась їй чо­мусь стат­тя Пи­сарєва "Бджо­ли".

Було вже до­во­лi дав­но, ко­ли се чи­та­ла. В яке га­ряч­ко­ве розд­раж­нен­ня по­па­ла то­дi по про­чи­тан­ню то­го тво­ру! Як ба­га­то га­ря­чих ду­мок пiд­нi­ма­лось то­дi в її ду­шi про­ти "тру­т­нiв"… - Те­пер чи­та­ла во­на ду­же рiд­ко.

Наче б за­бу­ла i се­бе i все навк­ру­ги, так за­ди­ви­лась на ко­мах. Як во­ни во­ру­ши­лись, бi­га­ли, все од­на­ко­во, без пере­станку, без уто­ми. Тут па­ну­вав стро­гий лад, i кож­да кома­шка ма­ла свою ро­бо­ту. Чи жит­тя, яке ки­пi­ло в тiм свi­тi дрi­бних сот­во­рiнь, збу­ди­ло в її ду­шi яку дум­ку, який спо­мин? Во­на сяг­ну­ла наг­ло до ки­ше­нi, ви­тяг­ну­ла пом'ятий лист i про­чи­та­ла. Чи­ни­ла се, мо­же, в сот­ний раз. Се був лист, пи­саний до неї ще пе­ред дво­ма мi­ся­ця­ми її най­стар­шою се­строю. Пи­са­ла, що му­сить про­да­ти обiй­стя й по­ля; випуще­нi­ в орен­ду; що ра­дить Оле­нi заз­да­ле­гiдь порозумiтис­я з но­вим влас­ти­те­лем що­до дальшо­го винай­му грун­тiв, бо в про­тив­нiм ра­зi мог­ли би уже за рiк ос­та­тись без при­ста­новища, їй не­мож­ли­во iнак­ше зро­би­ти; об­ставини при­не­во­ли­ли їх до сього; си­ни й доч­ки попiдрост­али, а на­ука чи­ма­ло кош­тує i т. д… Всi зна­ли о тiм i всi сум­нi­ва­лись, чи ос­та­нуться дальше на гос­по­дарст­вi. Зда­ва­лось, що жи­ють те­пер, ли­ше до­жи­да­ючи чо­гось но­во­го. Рад­ни­ко­ва, та ко­ли­шня гар­на i гор­да жен­щи­на, зло­ми­лась. Лед­ве мож­на бу­ло її пiз­на­ти. Ли­ше во­лiк­лась пiд ва­гою що­денної тяж­кої жур­би. А ко­ли Оле­на роз­по­вi­ла їй змiст ли­стя, во­на спла­ка­ла, за­мiсть що-не­будь на вiд­по­вiдь ска­за­ти. Iри­на, зви­чай­но хо­­ро­ви­та, жи­ла ли­ше сест­рою, про ко­тру час­то говори­ла­, що во­на - її "си­ла", що во­на єсть сею точ­кою, що в'яже її з жи­т­тям. Най­мо­лод­ша сест­ра, дав­но до­рос­ла, га­рувала [27], по­­би­ва­лась, не­на­че муж­чи­на, до­ма i по по­лях. Од­не ста­ва­ло дру­го­му до по­мо­чi, од­на­че, пiд­става цi­лої бу­дiвлi ста­ла по­рох­ня­вою i за­хи­та­лась…

Ще мов­ча­ла Оле­на. Ще не ма­ла вiд­ва­ги по­дi­ли­тись iз ста­рою ненькою й обо­ма сест­ра­ми най­но­вi­шою вiст­кою, себ­то тою, кот­ру одер­жа­ла вже вiд но­во­го влас­ти­те­ля їх при­становища. На її за­пи­тан­ня що­до дальшої орен­ди вiд­по­вiв вiн ко­рот­ко, при­вiт­но, що по уп­ли­вi ро­ку вiд­би­рає по­ля i ста­не сам газ­ду­ва­ти…

Над ти­сяч­ни­ми ви­хiд­ни­ми точ­ка­ми ду­ма­ла бiд­на дiвчи­на. Ду­ма­ла, як би обе­рег­ти ро­ди­ну вiд гро­зя­чої аб­со­лют­ної бiд­нос­тi, нуж­ди; що­би їм при опо­вi­щен­ню сум­ної звiст­ки по­да­ти за­ра­зом i но­ву спа­сен­ну ра­ду. Од­на­че не ви­ду­ма­ла нi­чо­го. Не ви­ду­ма­ла? Ад­же хто її доб­ре знав, той знав та­кож, що з нею коїло­ся щось вiд най­но­вi­шо­го ча­су. I дiй­сно. Нi­ко­ли не ви­хо­ди­ла во­на з до­му так час­то i не ба­ви­лась так дов­го по про­гульках [28]. Особ­ли­во ж су­сiднє се­ло її не­мов при­ча­ру­ва­ло…

Мовчки всу­ну­ла во­на те­пер лист на­зад в ки­ше­ню, а її по­гляд по­ли­нув знов до­ли­ною по до­ро­зi. Сон­це ла­ди­лось за­хо­ди­ти, i на за­хо­дi за­па­ла­ло не­бо ро­же­вим блис­ком. На­раз до­ле­тiв до неї тур­кiт во­за i ту­пiт кiнських ко­пит. Во­на за­во­ру­ши­лась i вп'яли­ла очi в той бiк. По­ка­зав­ся ма­лий лег­кий вi­зо­чок, тяг­не­ний дво­ма пал­ки­ми кiньми. В нiм си­дiв од­нiський муж­чи­на i по­га­няв сам ко­нi.

Лице її спа­лах­ну­ло кров'ю, а сер­це за­товк­лось сильно.

Вiзок приб­ли­жу­вав­ся чим раз, то скор­ше. З-пiд тон­ких ско­рих кiнських нiг ви­лi­та­ли iс­кор­ки, а во­на, за­тяв­ши зу­би, по­ча­ла звiльна спус­ка­тись iз горб­ка. В очах її го­рiв ди­в­ний огонь, нiзд­рi дро­жа­ли…

Мужчина, по­ба­чив­ши її, здер­жав од­ним ру­хом ко­нi i при­вi­тав­ся. Був се гар­ний, сильний муж­чи­на, лiт, мо­же, 29. З йо­го оде­жi мож бу­ло вiд­ра­зу вiд­га­да­ти, що вiн був лiсни­чим. Вiн смi­яв­ся, по­ка­зу­ючи з-пiд ву­са ряд гус­тих, бi­лих зу­бiв.

- Я вас пiз­на­ла, па­не Фельс! Мо­же­те ме­не за­раз з со­бою заб­ра­ти! - ска­за­ла во­на з при­таєним зво­ру­шен­ням.

- Буде ме­нi ми­ло, ду­же ми­ло! - вiд­по­вiв вiн ра­до.

Опiсля зро­бив їй мiс­це бi­ля се­бе по лi­во­му бо­цi, по­мiг усi­сти, за­тяв ко­нi, що аж пiдс­ко­чи­ли, i вiд­так пом­чав­ся упе­ред…

Почали бе­сi­ду­ва­ти. Вiн тi­шив­ся, що стрi­ну­лись, а во­на вi­д­­повiдала ввiч­ли­во i ско­ро. Вiн го­во­рив ба­га­то. Мiж iн­шим, опо­вi­дав (що вже во­на й зна­ла), що вiн ли­шається у ба­ро­на в су­сiдньому се­лi i дальше у служ­бi, а мо­же, i на зав­сiг­ди. Що ка­зав йо­му, Фельсо­вi, ни­нi в мiс­тi, що за­ку­пив ще од­не се­ло; да­лi, що i за­мi­няв со­бi ни­нi ко­ня, он то­го си­во­го гу­цу­ла…

Олена по­див­ля­ла гар­но­го ко­ня. Вiн iшов ду­же гор­до i мав гус­ту гри­ву, кот­ра май­же зов­сiм зак­ри­ва­ла го­ло­ву. Вiд ча­су до ча­су пiд­ки­ду­вав бут­но [29] го­лiв­кою вго­ру; був, оче­­вид­но, ще мо­ло­дий i ма­ло зап­ря­га­ний.

- Поводити кiньми ста­но­вить особ­лив­шу приємнiсть, - ска­за­ла во­на. - Ме­нi так i сверб­лять пальцi, ко­ли ба­чу, що дру­гi по­га­ня­ють.

- Таж се мо­же­те й ви вчи­ни­ти, - вiд­по­вiв, ус­мi­ха­ючись. А той ус­мiх був ши­ро­кий i без зна­чен­ня.

- Але ви му­си­ли б ме­не сього нав­чи­ти.

- Для чо­го ж нi? Та­ка уче­ни­ця зро­бить ме­не гор­дим! Мо­жемо вреш­тi за­раз за­чи­на­ти.

Тут i пе­ре­дав їй по­во­ди i нав­чав, як їх дер­жа­ти, ко­ли i як стя­га­ти або по­пус­ка­ти. Во­на прис­лу­ху­ва­лась пос­луш­но, а раз заг­ля­ну­ла йо­му гли­бо­ко й уваж­но в очi.

Вiн мав ве­ли­кi, го­лу­бi, пот­ро­хи без­ви­раз­нi очi й виг­ля­дав свi­жо i ду­же мо­ло­до.

Вона по­во­ди­ла так, як вiн ка­зав, а йо­го пог­ляд спи­нив­ся на її тон­ких ру­ках.

- Але дер­жа­ти тре­ба не­аби­як! - зав­ва­жи­ла, по­вер­нув­ши го­ло­ву лег­ко за ним. - Чи ви не втом­люєтесь нi­ко­ли?

- О, я? - вiн смi­яв­ся. - Сього в ме­не не бу­ває!

- Цiле тi­ло не­на­че в нап­ру­жен­нi…

Його пог­ляд так i про­май­нув по нiй