Юрій Сорока - Крос у небуття

погони і вирушити туди, куди він так справно спроваджував усякого роду розтратників та хабарників, тобто у ВТК[2].

– Не сварись, Віталіку. Ти краще послухай, для чого я тут. Дивишся, і сарказму у твоєму голосі поменшає.

Масивне, з важким підборіддям, боксерським носом і вузьким лобом обличчя Потапа стало непорушним, мов кам’яна маска. Глибоко посаджені очі пронизливо поглянули на майора.

– Ну, що там?

– «Форд» з трьома баранами у Смотричі твоя робота?

Потап не очікував такого запитання. Сказати точніше, воно пролунало для нього наче грім серед ясного неба. Потап зміг швидко взяти себе до рук. Провів лишень рукою по коротко стриженому волоссю і відкинувся на спинку крісла. Неквапом зробив кілька великих ковтків з кухля.

– Що про це відомо?

– Багато, Віталік. Практично все.

Потап деякий час мовчав. Де він недопрацював? Звичайно, страта конкурентів була запланована таким чином, щоб у місті знали хто її провів. Але лише на рівні чуток. І не менше аніж за кілька місяців після скоєного. Коли ж усього через декілька днів менти володіють розкладом, справа набуває значно серйозніших обрисів. Якщо не сказати більше. Обставини стають вкрай загрозливим.

– Розповідай, – зітхнув Потап за хвилину. – Все розповідай, ти знаєш: я у боргу не залишусь.

І Сергій Сергійович почав свою розповідь. Про неспокійного опера Соколовського, котрий йому самому «у печінках сидить», про Артема Підгірного, якому пощастило вижити після падіння з висоти у сім десятків метрів. А головне про категоричний тон обласного начальства, котре цього разу поставило питання руба: або голови бандитів, або службові посвідчення районного прокурора і начальника міськвідділу внутрішніх справ. А Потап слухав свого «стукача» і відчував, як всередині у нього холодіє. Він досить довго перебував у своєму бізнесі, щоб зрозуміти: всьому кінець. Раніше його терпіли. Декому він платив, дехто мирився з ним тому, що Потап підтримував відносний порядок у кримінальному житті Кам’янця-Подільського. А дехто у владних кабінетах просто не мав на нього часу за скоєнням власних злочинів, як то перекачування коштів з державної казни до власної кишені. Але тепер за нього візьмуться. Тож потрібно намагатися зберегти те, що можливо зберегти. І врятуватися самому. Лише тоді, відсидівшись десь далеко, він зможе повернутися і розпочати все заново. Інакше кінець.

Потап рішуче відставив кухля і запустив руку до внутрішньої кишені свого малинового піджака. Не рахуючи, кинув на стіл перед майором жменю зелених банкнот.

– Іди, майоре. Мені потрібно подумати.

Троян знизав плечима. Він допив пиво, неквапом зібрав зі столу гроші й встав з-за столу, застібаючи мундир на всі ґудзики. Його очі, коли він дивився на Потапа, сміялися. Вони немов промовляли: «Ти труп! І не я тобі, ти мені більше не потрібен!»

– Я сказав: іди геть, майоре! – повним ненависті голосом видихнув Потап.

Коли за Трояном зачинилися двері, він дістав слухавку мобільного телефону. І хоча зовсім не хотів телефонувати на номер, який мав зараз набрати, почав натискати кнопки. Це був телефон Цигана, а Цигана Потап не любив. І не лише тому, що Циган був його головним конкурентом, займаючи, все ж, значно нижчу ступінь в кримінальній ієрархії колишнього обласного центру західного Поділля. А ще й тому, що знав – Циган спить і бачить, як би позбутися його, Потапа, домінування. І якщо не зробив цього досі, то лише з причини повної переваги угруповання Потапа у збройній силі і зв’язках серед владних кіл. Тому й задовольнявся збиранням данини з придорожніх кафе й сільських комерсантів району. Але тепер усе мінялося. І єдине, що Потап міг зробити, це запевнити Цигана в тому, що все під контролем.

Циган підняв слухавку майже одразу.

– Слухаю тебе, Потапе.

– Вітаю, Циган. Як живеш?

– Я? Дякую, що запитав. Твоїми молитвами, дорогий. А у тебе як справи?

– Нормально.

– Так? А я чув, у тебе проблеми. Це правда?

– Для кого цікавишся?

– Заради цікавості, – Циган на тому кінці реготнув. – Ну й взагалі, ми ж не чужі люди.

Потап відчув роздратування. Чортів Циган взнав про все раніше за нього. І це було поганим знаком. Але здаватися Потап не збирався.

– Нехай мої проблеми, Цигане, тебе не хвилюють. Я завжди свої проблеми вирішую сам, згоден?

– Навіть так? – у голосі Цигана чулося глузливе здивування. – Я радий за тебе у такому випадку. Чим тоді завдячувати твоєму дзвінку?

– Просто хотів привітати старого знайомого.

– Дякую, було приємно чути твої вітання.

– І ще хотів повідомити тебе, що, можливо, на деякий час буду змушений вирушити у відрядження. Тому прохаю тебе поводитися так, як поводяться добрі друзі. Тобто не пхати носа у мої справи.

– У відрядження, кажеш, – Циган немов замислився. – І довго триватиме твоє відрядження?

– Воно мине досить швидко, повір. І я не хочу війни. Ти її хочеш?

– Ну що ти, Потап, – Циган, здавалося, відпрацював назад. – Війна нікому не потрібна. Розумні люди не ведуть війни. Розумні люди заробляють лаве. А я розумна людина. Мені вистачає свого, твоє мені ні до чого. Я хочу, щоб ти знав: хлоп’ята, котрих ти скарав, незадовго до смерті були у мене і прохали захисту. Я відмовив. Мені нічого ділити з Потапом, сказав я їм. Ти можеш вирушати у відрядження, я твій щирий друг.

– Дякую за розуміння, Цигане, – сказав Потап і добавив, зробивши наголос на другій половині фрази: – Бережи себе, дорогий!

– Спасибі, і ти бережи себе, – хмикнув Циган і відімкнувся.

Потап кілька хвилин, постукуючи слухавкою телефону до кришки столу, у задумі дивився вдалечінь. Тепер він не мав сумніву в тому, що Циган, користуючись становищем, спробує підібрати під себе належну Потапу частину кам’янецького рекету. Але то пусте. Головне вистояти зараз, а потім він зуміє примусити Цигана віддати належне. Можливо, навіть з відсотками. А тепер потрібно збиратися у «відрядження». Потап витер руки білосніжною серветкою, кинув її на шматки хітину, що залишилися від раків, і покрокував до виходу, за яким на нього очікував автомобіль.

30 квітня 1996 року. 21.15.

м. Кам’янець-Подільський. МВ УМВС України

Андрій вийшов з дверей міськвідділу і деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотілося, а втома, на яку він останні півроку очікував щовечора в надії, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила. Надто багато кави і цигарок. Надто мало біганини містом. Біля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась красуня «Ауді-80». З неї вийшов Троян. Майор тицьнув пальцем у подушечку електронного ключа, активуючи сигналізацію, і покрокував до дверей відділку. Андрій припалив цигарку, повернувшись до Трояна спиною. Він мав надію, що той