Олександр Олесь - Сатира, Олександр Олесь

style="">І виникали дивні звуки,

Мов з тіста випечені руки…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

О хліборобе-демократе,

Ти, певне, бачив мужика,

Коли тобі могла заграти

Його порепана рука!

Але він мусить гній возити,

Щоб міг ти з чого хліб робити.

 

О хліборобе-демократе,

Секрет мені ти свій одкрий:

В якій комірчині ти, брате,

Так дивно робиш хліб святий?

Весь вік ходжу я в місто з міста,

Але не їв такого тіста.

 

Вівця про всіх, здається, дбала

(Такий плохий овечий род!):

Орала, сіяла, і жала,

І завела собі город.

А щоб у себе бути паном,

Обгородилася парканом.

 

 

СТАРІ ЧАСИ

 

Живе вівця собі, радіє.

Цвітуть, пишаються грядки -

Капуста, морква зеленіє,

Горять зірками нагідки.

Міцна, надійна огорожа -

Аби дощі та ласка Божа!

 

На жаль, сусідою близькою

Свиню їй мати довелось.

Так часом карою страшною

Карає нас Господь за щось.

Але велика ласка Божа -

Коли міцна в нас огорожа!

 

Так рай свій має все в природі.

Од вітру впав колись баркан,

І от свиня уже в городі,

І вже вівця собі не пан.

Іди, овечко, до городу

І клич свиню в свою господу.

 

 

СМУТНІ ЧАСИ

 

«Як гарно-зелено в сестриці,-

Свиня промовила вівці.-

Печи для мене паляниці -

Пшеничні, яшні буханці.

За те, що будеш годувати,

Тобі я буду рідна мати».

 

«Ах, мамо, сестронько кохана,

Тобі я вдячна без кінця.

Та кепсько якось без паркана,-

На це завважила вівця.-

Бо в вас, сестричко... мамо, вдача,

Сказать по-нашому... свиняча».

 

Угледівши страшенні зуби,

Схилила голову вівця.

І вся в сльозах, скрививши губи,

Прохає сісти на стільця.

І, не питаючись дороги,

Свиня на стіл поклала ноги.

 

Живе свиня, біди не знає,

Їсть моркву, редьку, кавуни,

В обід обідати сідає,

Ламає хвіртки і тини.

В городі, в хаті порядкує

І на столі вночі ночує.

 

Вівця б хотіла рятуватись,

Зверталась стократ до сусід...

Та не хотів на зойк озватись

Глухий, німий, холодний світ.

Як пусто в тебе в серці, в шлунку,

Шукай у мозку порятунку.

 

А на город прийшла недоля:

Пориті, знищені грядки,

Лежить потоптана квасоля,

На сонці в’януть буряки.

Гниє капуста, морква, дині,-

І сохне листя на калині.

 

Та милостивий Бог буває...

Свиня не їсть, не п’є, не спить.

[Харчі] в живіт, мов ніж стромляє,

І революція бурчить...

Лежить, та кривиться, та диха -

Умре, то буде менше лиха.

 

І обережно геть з городу

Вівця її перетягла.

В відрі поставила їй воду,

Помий в корито налила

І кинула на ласку Божу...

Сама ж взялась за огорожу.

 

Але не кожний умирає,

Щоб дати другому життя.

 

[1917-1918]

 

«Ви чули? Ви чули?.. Зуави, зуави…»

 

 

Ви чули? Ви чули?.. Зуави, зуави...

По лікаря швидше! Два кухлі води!

Вже швидко! Вже близько зуави, удави…

Вже близько! Вже швидко прибудуть сюди

 

З хвостами, з зубами... а пащі, а пащі.

Роззявить - ковтне і нема.

Що довго казать. Пропащі, пропащі.

Упасти, просити, благати дарма.

 

Прогавили сонні ворони, роззяви,

Шматує, пече каяття.

Добридень, слони, крокодили, удави!

Добраніч, добраніч, життя!

 

ШЛЮБ

 

 

Казали ми: [сумління], мозок, шлунок…

Всяк визнає, що в шлюбі порятунок,

Аби не скоїлась біда -

Дитина надто молода.

Звичайно, легко одружитись,

Та потім як їй буде житись.

Який нарешті буде плід -

Дитині всього десять літ!

Нехай би трохи придивилась,

У школі грамоти навчилась

І вийшла б заміж через рік.

Придбав би тільки чоловік.

Та й що дамо в сей час дитині?

Голодний рік - і пусто в скрині.

Але есер твердий, як дуб,

Кричав: ловіть! Негайний шлюб.

Мовчать буржуї-патріоти,

Вперед [женуться] без турботи!

Вперед! Який експеримент!

Який для світу прецедент...

І стали борошно зшкрібати...

Спідницю, чоботи латати,

Із сили вибились украй -

Спекли нарешті коровай.

Як квітка льону на городі.

Вона цвіла в небесній вроді.

І заздрив їй в той час усяк:

Капуста, морква і буряк.

Їй з неба сонце усміхалось,

Над нею небо розливалось,

Пісні співали їй вітри,

Схилялись листу прапори.

І узяли сю квітку любу

І повели її до шлюбу.

Ішла вона, як маків цвіт,-

Було їй тільки десять літ.

Нічого, бідні, не пошили,

Не дурно так баби тужили,

Діди схилились на кийки…

Сміялись дружки і дружки...

А молодий ішов щасливий,

Тинявся він весь вік бурливий,

[Псував чужу] і власну кров

І нагло подругу знайшов.

Під церквою село зійшлося,

Як річка в повідь, розлилося.

Крик, галас, сварка і тумани,

Кілки ламають парубки:

«Рушаймо, хлопці, на весілля!

Батьки! Дядьки! Важке похмілля!

Ханжі ми зроду не пили,

А самогону не взяли».

Відбувся шлюб: танки, музики,

І сміх, і плач, і п’яні крики,

І молода, як маків цвіт,

Цвіте - їй тільки десять літ.

А скрізь на лавах, на помості

Сидять чужі, заморські гості.

І світиться у їх очах

І зацікавленість, і жах.

Аж ось уже півні співають,