Леся Українка - Думи і мрії, Леся Українка

style="">Хто дав нам душу і святий вогонь?

Ти, Прометею, 18 спадок нам покинув

Великий, незабутній! Тая іскра,

Що ти здобув для нас від заздрих олімпійців,

Я чую пал її в своїй душі,

Він, мов пожежі пломінь, непокірний,

Він висушив мої дівочі сльози

В той час, як я одважно йшла на жертву

За честь і славу рідної Еллади.

Ви, еллінки, що сльози проливали,

Як Іфігенію на славну смерть вели,

Тепер не плачете, що ваша героїня

Даремне на безслав’ї тихо гасне?

 

(Стає перед олтарем.)

 

Навіщо ти мене, богине, врятувала,

В далекую чужину завела?

Кров еллінки була тобі потрібна,

Щоб погасити гнів проти Еллади,-

Чому ж ти не дала пролити кров?

Візьми її,- вона твоя, богине!

Нехай вона не палить жил моїх!

 

(Дістає з-за олтаря жертовний ніж, одкидає плащ і заміряється мечем проти серця, але раптом пускає меч додолу.)

 

Ні, се не варт нащадка Прометея!

Коли хто вмів одважно йти на страту,

Той мусить все одважно зустрічать!

Коли для слави рідної країни

Така потрібна жертва Артеміді,

Щоб Іфігенія жила в сій стороні

Без слави, без родини, без імення,-

Хай буде так.

 

(Смутно похиливши голову, іде до моря, спиняється на найвищому щаблі сходів, що спускаються в море, і дивиться який час у простор.)

 

Аргосе, рідний мій!

Воліла б я сто раз умерти,

Ніж тута жити! Води Стікса й Лети 19

Не вгасять спогадів про любий рідний край!

Тяжкий твій спадок, батьку Прометею!

 

(Тихою, рівною ходою віддаляється в храм.)

 

Ялта, Villa Iphigenia, 15.01.1898 р.

 

VII
ВЕСНА ЗИМОВА

 

 

Тихо і тепло, так наче і справді весна.

Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла,

Міняться білі хмаринки то сріблом, то золотом.

Ледве на місяць наплине прозорая хмара,

Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки.

Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять,

Сніг на верхів’ї узгір’я блищить так яскраво,

Що видається не раз, мов займаються раптом вогні вартові;

Матовим сріблом біліють дахи на будинках,

Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,

А кипариси між ними здаються високими вежами замків,

Листя широке магнолій важке, нерухоме

Кованим сріблом здається;

Тінь фантастична латаній лягла на блискучий поміст мармуровий,

Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить,

Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година.

Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось

Злотом червоним горіти.- Скрізь тихо;

Тільки поток невидимий гірський, як млиновеє коло, шумить,

Пісня часами озветься десь, ледве лунає…

Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні,

Море далеко леліє так ніжно, як мрія.

Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають.

Тихо і тепло… І сон не бере, і робота не йде.

Я походжаю по свому балконі, що довгий, високий,

Мов корабельний чердак. Видко звідти всі гори,

Неба широкий намет і далекеє море,

Звідти легше й думкам розлітатись по всіх українах…

Довго я так походжала, а мрії та думи снувались,

Мов на коло́вроті прядиво тонке; порветься та й знову прядеться.

Часто літали думки мої в сторону рідну,-

Снігом повита, закована льодом, лежить вона ген за горами.

Іншії гори згадались мені, вулиці інші й будинки,

Тільки той самий ясний місяченько освічує їх в сю хвилину.

Хто там спить? хто не спить? в кого в вікні видко світло?..

Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,

Брами з важкими замка́ми, сторо́жу й високу ограду,

А за оградою - вас, мій товаришу, в клітці тюремній. 20

Що, коли ви не спите в сю хвилину?

Що, коли місяць крізь грати освічує стіни порожні

Світлом холодним і жаским? - Ви, може, в вікно подивились,

Може, вам видко при місяці місто, і вулиці, й гори…

Сон не бере, і робота не йде, ніч така ясна і - довга…

Раптом зійшла я з балкона і двері засунула міцно.

Тяжко чогось мені стало в тому чарівному садочку.

Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло,

Може, туман застелив, може, погляд у мене змінився…

 

Ялта, 1898 р.

 

«…Порвалася нескінчена розмова…»

 

Пам’яті С. М. 21

 

 

…Порвалася нескінчена розмова.

Тремтить вона, мов по́рвана струна,

В моєму серці. Від одного слова

Розкрилася в душі моїй труна.

 

Повстала туга, сном важким приспана,

Повстала велетом і досягла до хмар,

Жаль запалав, прибоєм океана

Загомонів його страшний пожар.

 

Ох, той пожар у других будить силу,

Ту, що Бастілії тиранів розбива,

Що визволя з кайданів волю милу,-

У мене будить він слова, слова!

 

Товаришу! не можу я мовчати,

Лежить таке прокляття на мені,

Що мушу тугу словом зустрічати:

Вони дзвінкі, мої думки сумні.

 

Часи глухонімії не заглушать

Дзвінких думок, вони бринять, бринять,-

Отак невільники руками ледве рушать,-

Як на руках кайдани задзвенять.

 

Нехай же дзвонять голосно кайдани,

Не буду заглушать. Коли б могли

Вони збудить луну і розтроюдить рани

В серцях людей, що мохом поросли;

 

Коли б кайданів брязкіт міг ударить

Перуном в тії заспані серця,

Спокійні чола соромом захмарить

І нагадать усім, що зброя жде борця;

 

Коли б та зброя здійнялась до бою,

Загомоніла б так, мов туча градова,-

Тоді б замовкли вже самі собою

Кайданів брязкіт і такі слова.

 

14.07.1898 р.

 

У ПУСТИНІ