Артур Конан Дойль - Повернення Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

ж, докторе Ватсоне? Проходьте-но сюди, джентльмени, і я переконаю вас, що цей злочин скоїв саме Джон Мак-Фарлейн.

Він повів нас коридором до темного передпокою.

- Сюди молодий Мак-Фарлейн, скоївши вбивство, повернувся, щоб забрати капелюх,- сказав він.- А тепер погляньте сюди.- Він театральним порухом витер сірник, і в його світлі ми побачили на вибіленій стіні криваву пляму. Коли він підніс сірник ближче, виявилось, що це не проста пляма. То був чіткий відбиток великого пальця.

- Гляньте-но крізь вашу лупу, містере Холмсе.

- Так, глянув.

- Ви знаєте, що двох однакових відбитків пальців не існує?

- Щось ніби чув.

- Тоді чи не зробите ви ласку порівняти цей відбиток із відбитком великого пальця правої руки молодого Мак-Фарлейна, який зняли цього ранку за моїм розпорядженням?

Він підніс до кривавої плями шматочок воску: і без лупи було видно, що то два відбитки одного й того самого пальця. Я зрозумів, що наш нещасний клієнт приречений.

- Це кінець,- мовив Лестрейд.

- Так, кінець,- мимоволі повторив я.

- Авжеж, кінець,- підхопив Холмс.

Почувши в його голосі несподівані радість і втіху, я обернувся до свого друга. Його обличчя надзвичайно вразило мене: воно тремтіло від ледве стримуваного сміху. Очі блищали, мов дві зорі. Мені здалося, що Холмс ледве володіє собою, щоб не зареготати.

- Боже мій, Боже! - нарешті вигукнув він.- Хто б міг подумати?! Які оманливі бувають зовнішні риси! Такий чудовий молодик! Це урок нам, щоб ми не надто сподівалися на власний розсуд. Так, Лестрейде?

- Еге ж, містере Холмсе, декому зайва пиха тільки шкодить,- відповів Лестрейд. Його нахабство перейшло всякі межі, але заперечити йому було неможливо.

- Надзвичайна річ! Коли молодик знімав капелюх з гачка, він притулив до стіни великий палець правої руки! Справді, цілком природно, тільки уявіть собі.- Зовні Холмс був незворушно спокійний, але все його тіло напружилось від прихованого хвилювання.- До речі, Лестрейде, хто зробив це чудове відкриття?

- Економка, місіс Лексінґтон. Вона показала цю пляму черговому констеблеві.

- А де чергував констебль?

- Він був у спальні, де сталося вбивство, й стежив, щоб там нічого не чіпали.

- Чому ж поліція не помітила відбитка вчора?

- У нас не було особливих причин ретельно оглядати передпокій. Та й місце не дуже примітне, самі бачите.

- Так, так, звичайно, не дуже. Ви, зрозуміло, не маєте сумніву, що цей відбиток був тут і вчора?

Лестрейд поглянув на Холмса, мов на божевільного. Правду кажучи, веселощі й це химерне запитання мого друга здивували й мене.

- Може, ви думаєте, що Мак-Фарлейн утік вночі з тюрми, щоб залишити ще один доказ проти себе? - перепитав Лестрейд.- У цілому світі нема фахівця, який заперечив би, що це відбиток його пальця!

- А я й не заперечую, що це відбиток його пальця.

- Цього мені досить,- відказав Лестрейд.- Я людина практична, містере Холмсе, мені треба доказів, а коли в мене є докази, я роблю висновки. Якщо я буду потрібен вам, шукайте мене у вітальні: я писатиму там звіт.

До Холмса вже повернулася його звична незворушність, хоч мені здавалося, що в його очах і досі спалахують веселі вогники.

- Боже мій! Яке сумне відкриття, хіба не так, Ватсоне? - промовив він.- А саме йому наш клієнт завдячуватиме своїм порятунком.

- Я такий радий,- сказав я.- Щиро кажучи, я боявся, що з ним усе скінчено.

- Трохи передчасно, любий мій Ватсоне. Річ у тім, що доказ, якому наш друг надає такої ваги, має одну серйозну ваду.

- Справді, Холмсе? Яку ж?

- Лише одну: вчора, коли я оглядав передпокій, відбитка там не було. А тепер, Ватсоне, погуляймо трохи на сонечку.

Нічого не розуміючи, але з надією в серці я пішов за своїм другом у садок. Холмс обійшов навкруги будинку, уважно вивчаючи його. Потім ми повернулись і оглянули всі кімнати від льоху до горища. Більша частина кімнат була без меблів, але Холмс так само старанно оглядав і їх. Нарешті, в коридорі горішнього поверху, до якого виходили двері трьох порожніх спалень, він знову несподівано повеселів.

- Випадок справді незвичайний, Ватсоне,- мовив він.- Гадаю, час уже зізнатися нашому приятелеві Лестрейду. Вранці він трохи покепкував з нас, тож тепер настала наша черга, якщо я розгадав цю загадку як слід. Так, так, я придумав, як це треба зробити.

Коли ми увійшли до вітальні, інспектор Скотленд-Ярду досі сидів там за писанням.

- Я бачу, ви пишете звіт про цю справу,- перебив його Холмс.

- Так.

- Чи не здається вам, що це занадто рано? Не думаю, що ви зібрали всі докази.

Лестрейд надто добре знав мого друга, щоб не зважити на його слова. Він поклав ручку і з цікавістю поглянув на нього:

- Що ви маєте на увазі, містере Холмсе?

- Тільки те, що є важливий свідок, якого ви ще не бачили.

- Ви можете роздобути його?

- Гадаю, що можу.

- То ведіть його сюди.

- Зараз. Скільки у вас констеблів?

- У будинку й надворі - троє.

- Чудово! - мовив Холмс.- А скажіть-но мені, чи всі вони - високі, дужі хлопці з гучними голосами?

- Ну, безперечно, але до чого тут їхні голоси?

- Я допоможу вам у цьому розібратись, і не лише в цьому,- відповів Холмс.- Покличте, будь ласка, своїх людей, і почнемо.

За п’ять хвилин троє полісменів стояли в передпокої.

- В клуні лежить велика купа соломи,- мовив Холмс.- Принесіть, будь ласка, два оберемки. Це допоможе нам роздобути свідка, про якого я говорив. Дякую вам. Сподіваюся, Ватсоне, у вас є в кишені сірники. А вас, містере Лестрейде, я прошу піти зі мною нагору.

Як я вже казав, на горішньому поверсі був широкий коридор, куди виходили двері трьох порожніх спалень. У кінці коридору Шерлок Холмс розставив усіх по місцях; констеблі посміхалися, а Лестрейд здивовано вирячився на мого друга - здивування на його обличчі змінилось очікуванням, а очікування - обуренням. Холмс став перед нами, мов штукар, що зараз почне свої фокуси.

- Пошліть, будь