Артур Конан Дойль - Повернення Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

Зазнавши такої поразки, я пішов до спальні й теж заходився її оглядати. Криваві плями на підлозі були бліді, ледве помітні, проте безперечно свіжі. Ціпок уже забрали, але на ньому плями були так само бліді. Немає сумніву, що ціпок належить нашому клієнтові. Він сам це визнав. На килимі залишилися сліди обох чоловіків, але жодного сліду третьої особи не було, що теж обертається проти нас. Одне слово, рахунок щоразу зростає на їхню користь.

Тільки раз мені сяйнула невеличка надія. Я переглянув папери, що раніше лежали в сейфі,- майже всі вони були розкладені на столі. Папери були в запечатаних конвертах, один чи два з яких відкрила поліція. Як я можу судити, великої ціни вони не мають, та й банкова книжка містера Олдейкра аж ніяк не свідчить, що її власник надто вже гараздував. Мені здалося, ніби кількох паперів бракує. Серед них траплялися згадки про якісь справи, пов’язані, ймовірно, з великими коштами, але самих тих справ я так і не знайшов. Звичайно, якби я міг напевно це довести, то всі Лестрейдові докази неминуче обернулися б супроти нього: навіщо людині красти те, що все одно має їй дістатися?

Врешті-решт, зазирнувши до кожної щілини й не відшукавши там ніяких слідів, я спробував щастя в розмові з економкою. Звуть її місіс Лексінґтон, це невисока, непривітна, мовчазна особа, що підозріливо зирила на мене спідлоба. Вона щось знає, я певен. Але довідатись у неї не зміг нічогісінько. Так, вона пустила містера Мак-Фарлейна до будинку о пів на десяту. «Краще б у мене тоді руки поодсихали!» - бідкалася вона. Спати пішла о пів на одинадцяту. Її кімната - в іншому кінці будинку, тож вона нічого не чула. Капелюх і ціпок містер Мак-Фарлейн залишив у передпокої. Прокинулась вона від крику: «Пожежа!». Звичайно, її сердешного, любого хазяїна вбили. Чи мав він ворогів? Кожен має ворогів, але містер Олдейкр жив самотньо й зустрічався з чужими людьми лише в справах. Ґудзики вона бачила й напевно може сказати, що вони від тих штанів, які були на ньому минулої ночі. Дошки в стосі були дуже сухі, адже цілий місяць не дощило. Вони спалахнули, мов порох, і коли місіс Лексінґтон добігла туди, увесь стіс уже охопило полум’я. І вона, й пожежники відчули запах смаленого м’яса. Ні про папери, ні про приватні справи містера Олдейкра вона нічого не знає.

Ось вам, любий мій Ватсоне, звіт про мої невдачі. І все-таки, все-таки...- Він стиснув свої тонкі руки в кулаки й переконано говорив далі: - Я знаю, що це неправда. Я відчуваю це нутром. Економці щось відомо, але що - я не знаю. В очах її було щось похмуре й зухвале, мов у людини з нечистою совістю. Та яка користь із цих розмов, Ватсоне? Коли щасливий випадок не допоможе нам, то боюся, що «Норвудська справа» не посяде свого місця в літописі наших успіхів, який, передчуваю, рано чи пізно все одно впаде на голови терплячої публіки.

- Звичайно,- мовив я,- але хіба враження, яке справляє людина, нічого не важить для суду?

- Це непевний доказ, любий мій Ватсоне. Пам’ятаєте того страшного вбивцю, Берта Стівенса, що шукав у нас допомоги 1887 року? А з себе він був сумирніший за учня недільної школи.

- Так, ваша правда.

- Отож якщо ми не обґрунтуємо своїх думок, то наш клієнт пропав. Докази проти нього незаперечні, й подальші розшуки можуть лише зміцнити їхню силу. До речі, між тими паперами є одна цікава річ, що може стати нам у пригоді як початок розслідування. Переглянувши банкову книжку, я побачив, що бідність Олдейкрового рахунка пов’язана з тим, що впродовж останнього року він виписував чеки на грубі гроші якомусь містерові Корнеліусу. Цікаво, що то за містер Корнеліус, із яким колишній будівничий мав такі солідні оборудки. Чи не доклав він свої руки до цієї пригоди? Можливо, Корнеліус - лише посередник, але я не знайшов жодної розписки про отримання таких великих сум. Тепер мені доведеться звернутися до банку, щоб розпитати там про цього джентльмена. Але боюся, любий мій друже, що нас чекає невдалий кінець: Лестрейд повісить нашого клієнта, а Скотленд-Ярд, звичайно, святкуватиме перемогу.

Не знаю, чи спав тієї ночі Шерлок Холмс, але вранці, коли я зійшов униз до сніданку, він сидів блідий і зморений, з темними зморшками під блискучими очима. На килимі перед ним були розкидані недопалки та ранкові газети. На столі лежала розпечатана телеграма.

- Що ви про це скажете, Ватсоне? - запитав він, підсунувши її до мене.

Телеграма була з Норвуда. В ній ішлося:

«Знайдено свіжі важливі докази. Мак-Фарлейнову провину доведено незаперечно. Раджу вам облишити справу. Лестрейд».

- Звучить серйозно,- сказав я.

- Наш Лестрейд квапиться прокукурікати перемогу,- відповів, гірко усміхнувшись, Холмс.- І все ж кидати справу ще зарано. Врешті-решт свіжий важливий доказ може обернутися іншим боком і дати розсліду зовсім інший напрямок, відмінний від того, в якому просувається Лестрейд. Снідайте, Ватсоне, а потім їдьмо разом і погляньмо, що там можна зробити. Сьогодні, здається, мені буде потрібна ваша допомога й підтримка.

Сам він снідати не став - мій друг був одним з тих диваків, які в напружені хвилини не можуть і думати про їжу, покладаючись на своє залізне здоров’я. Він міг не їсти й не спати аж до цілковитого виснаження. «Я не можу витрачати сили й нерви на харчування»,- відповідав він на мої лікарські докори. Тож я не здивувався, коли того ранку Холмс, навіть не доторкнувшись до їжі, вирушив зі мною до Норвуда. Там довкола «Глибокої долини», що виявилася звичайнісінькою приміською садибою, ще юрмився натовп ласих до пригод зівак. На воротях нас зустрів Лестрейд: його обличчя аж світилося перемогою.

- Ну, містере Холмсе, чи довели ви, що ми помиляємось? Чи знайшли свого волоцюгу? - засміявся він.

- Я ще не дійшов жодного висновку,- відповів мій друг.

- Зате ми дійшли свого висновку, і тепер він блискуче підтвердився. Тож доведеться вам визнати, що цього разу ми трохи випередили вас, містере Холмсе.

- Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне,- зауважив Холмс.

Лестрейд гучно зареготав.

- Ви, як і всі, не любите програвати,- сказав він.- Але ж людина не може щоразу сподіватися тільки на себе. Еге