Джек Лондон - Пошитий у дурні, Джек Лондон

Восени 98-го року, незадовго до морозів, ми вирушили Юконом проти води, прямуючи до річки Стюарт. Взяли з собою й собак - усіх, крім Цятка. Ми вирішили, що годі вже його годувати. Він забрав у нас стільки часу, а скільки лиха натерпілися через нього! Ми витратили на нього далеко більше грошей та харчів - надто харчів,- аніж заробили, продаючи його на Чілкуті. Отож ми з Стівом прив’язали його в хатині, а самі побралися із своїм обладунком. Зупинилися на ніч коло гирла Індіяни і жартували собі, радіючи, що таки здихалися його. Стів був дотепний хлопець, і я сидів, загорнувшися в укривала, й реготав, коли це раптом на табір наче вихор налетів. Аж волосся нам догори піднялося, коли ми побачили, як Цятко наскочив на собак і ну їм чосу давати. Ну як йому пощастило звільнитися? Гадайте самі - мені нічого вам сказати. А як він перебрався через Клондайк? Це вам ще одна загадка. І взагалі, як він дізнався, що ми вирушили вгору Юконом? Адже ми їхали водою, і він не міг іти нашим слідом. Ми з Стівом набралися забобонності через цього собаку. До того ж він діяв нам на нерви, та, між нами кажучи, трохи й страху наганяв.

Морози вдарили, коли ми були коло гирла Гендерсонового потічка. Там за два мішки борошна ми продали Цятка експедиції, що вирушила до Білої річки по мідь. Так от, уся ця експедиція загинула. І ніякого сліду - ані собачого хутра, ані людського волосся, ані санок - нічогісінько не знайдено. Все немов лизень злизав. Ця подія стала однією з нерозгаданих таємниць краю. Ми з Стівом поволі посувалися Стюартом проти води, а через шість тижнів Цятко приповз до нашого табору. Він був ходячий кістяк, ледве ноги волочив, а все-таки добувся до нас. А тепер поясніть мені, звідки він дізнався, що ми подалися Стюартом проти води? Ми могли піти в тисячі інших місць. Як він довідався? Ви скажіть мені, а я вам скажу.

Ні, від нього ніяк не відкараскаєшся. В Мейо він завів гризню з індіянським собакою. Власник собаки замахнувся на Цятка сокирою, але схибив і вбив свого пса. Розказуйте про всякі там чари, про одвертання кулі! Як на мене, куди важче одвернути сокиру в другий бік, та ще коли вона в руках у здоровенного тубільця. А я бачив це на власні очі. Той індіянин зовсім не хотів убивати свого собаку. От і поясніть мені.

Я вже казав вам, що Цятко добрався до нашої криївки з м’ясом. Для нас це було трохи що не готова смерть. Вполювати тоді не було чого, і те м’ясо - все, чим ми мали жити. Лосі забралися звідси за кількасот миль, а за ними й індіяни. Оце ж так. Наближалася весна, і ми мусили чекати, поки рушить річка. Ми дуже вже охляли, і аж тоді наважилися з’їсти собак, а почати вирішили з Цятка. І знаєте, що зробив цей пес? Утік. Ну звідки він довідався про наш замір? Ми цілі ночі чатували на нього, та він не приходив, і нам довелося поїсти інших собак. Так ми з’їли увесь запряг.

А тепер слухайте, що ж було далі. Ви, мабуть, бачили, як скресає велика річка, коли мільйони тонн крижин трощаться, кришаться, наповзають одна на одну. Саме в таку хвилю, коли крига, гуркочучи й ревучи, рушила на Стюарті, ми побачили Цятка посеред річки. Він, мабуть, намагався перейти річку десь вище, і в той момент крига скресла. Ми зі Стівом тютюкали й кричали, бігали берегом та підкидали вгору шапки. Потім спинялися й обіймали один одного - отак казилися з радощів, бо бачили - Цяткові вже каюк. У нього не було й найменшої надії вибратися звідти. Як тільки крига зійшла, ми сіли в човен і попливли за водою до Юкону, а далі Юконом у Доусон, спинившись на тиждень підгодуватися в таборі біля гирла Гендерсонового потічка. І коли підходили до берега в Доусоні, там уже чекав на нас Цятко: він нашорошив вуха, вихляв хвостом, шкірився так, ніби щиро вітав нас із прибуттям. Ну як він вибрався з криги? Звідки він довідався, що ми припливемо саме до Доусона, і навіть годину й хвилину знав, коли нас зустрічати на березі?

Що більше я думаю про Цятка, то більше переконуюсь, що на світі є речі, які й науці понад силу. Ніяких наукових підстав не підведеш під того Цятка. Це незвичайне природне явище, чи навіть і містичне, або ще там як його назвати,- а то, може, треба додати сюди ще й чимало теософії.

Клондайк - гарний край. Я міг би й досі там жити і зробитися мільйонером, якби не Цятко. Він псував мені нерви. Я терпів його цілі два роки, а тоді снаги моєї не стало. Влітку 99-го року я тихенько собі вшився, нічого не сказавши Стівові. Я просто втік. Але владнав усе як слід - написав Стівові записку і приклав до неї пакуночок «смерть щурам» з порадами, що з цим треба робити. Я так схуд через того Цятка - сама шкіра та кістки - оце й усе, що лишилося, такий був знервований, що схоплювався і оглядався на всі боки, хоч і душі живої близько не було. І навдивовижу хутко відновилися в мене сили, коли я позбувся того Цятка. Аж двадцять фунтів набрав я дорогою до Сан-Франціско, а коли сів на катер до Окленда, знову був сам собою, так що навіть дружина моя марно шукала в мені якихось змін.

Якось Стів написав мені, і в листі його відчувалося роздратування: він узяв близько до серця те, що я залишив його з Цятком. Писав він також, що використав «смерть щурам» згідно зі вказівками, але з того нічого не вийшло.

Збіг рік. Я повернувся до праці в конторі. В усьому добре мені велося, я навіть погладшав. І саме тоді приїхав Стів. Але до мене він не завітав. Я прочитав його прізвище в списку пасажирів, що прибули пароплавом, тож і здивувався, чого це він так. Та дивувався недовго. Прокинувся я якось вранці і бачу - сидить той Цятко, прип’ятий ланцюгом до стовпа хвіртки, і не пускає молочаря. Пізніше я довідався, що Стів того ж ранку вирушив на північ до Сієтла. І я більше вже не гладшав.