Джек Лондон - Син сонця, Джек Лондон

Він узяв початий ящик тютюну, де було шістсот чи сімсот пачок, тицьнув його спантеличеному дикунові в руки й допоміг йому перебратися через поруччя.

Коли на щоглі знялося переднє вітрило, на човнах, що стояли вздовж забороненої межі, зчинився гвалт. А як витягли якір і «Морську чайку» зрушив легенький вітер, Одноокий, поборовши страх перед наставленими на нього рушницями, підплив до шхуни й нестямно замахав руками, даючи знати, що його плем’я згодне міняти пенса за десять пачок.

- Юнго! Подай горіха! - гукнув Пенкберн.

- Отже, тепер ви їдете просто до Сіднея,- сказав Гриф.- А далі що?

- Далі вернуся з вами по решту двісті тисяч,- відповів Пенкберн.- А тим часом побудую собі острівну шхуну. Крім того, викличу своїх опікунів на суд, хай доведуть, що мені не можна доручити батькові гроші. Хай доведуть, чому не можна! А я їм доведу, що можна!

Він гордо напружив м’язи під тонкою сорочкою, вхопив двох смаглявих кухарчуків і підняв їх над головою, мов гімнастичні гирі.

- Агов! Поверніть передні талі! - закричав Карлсон з корми, де вітер уже надимав великий грот.

Пенкберн облишив кухарчуків і, в два скоки випередивши матроса-тубільця, побіг до вітрил.

З усіх своїх численних шхун, кечів та катерів, що сновигали серед коралових островів Південномор’я, Девід Гриф найбільше любив «Громовика», шхуну на дев'яносто тонн, дуже подібну до яхти. Вона була така швидка, що вже давно здобула славу, ще тоді як доправляла контрабандний опіум із Сан-Дієго до П'юджет-Саунду, ловила тюленів у Берінговому морі та постачала зброю на Далекий Схід. Митники її просто ненавиділи й проклинали, зате всі моряки нею захоплювалися, а для корабельників, що змайстрували шхуну, вона була хтозна-якою гордістю. Навіть нині, проплававши сорок років, «Громовик» усе ще був незрівнянно прудкий, і ті моряки, що навіч не бачили його, не могли цьому повірити. Тим-то через нього спалахували гострі суперечки, а то й бійки, по всіх портах од Вальпарайсо до Манільської затоки.

Того вечора шхуна пливла, поставивши вітрила гостро до вітру; її великий грот геть обвис, полотнища вітрил щоразу хляпали, коли шхуна здіймалася на гладеньку хвилю, і хоч вітер ледь кивав, а все ж судно легко робило чотири вузли. Девід Гриф уже з годину стояв на баку з завітряного боку, спершись на поруччя, і дивився за борт на ясний фосфоричний слід судна. Легенький вітерець, що відбивався від клівера, п’янкою прохолодою дихав йому в лице й на груди; Гриф був у захваті від своєї чудової шхуни.

- Ну, хіба ж не краса, Тауте? - звернувся він до канака-дозорця і пестливо погладив тикове поруччя.

- Авжеж-бо, хазяїне,- відповів канак глибоким грудним голосом, властивим полінезійцям.- Тридцять років я плаваю, але такого судна ще не знав. На Раятеа ми звемо його «Фанауао».

- «Вранішня зоря»,- переклав Гриф те пестливе наймення.- Хто її так назвав?

Тауте хотів був відповісти, коли враз його увагу привернуло щось удалині. Гриф і собі став дивитися в той бік.

- Земля,- сказав Тауте.

- Так, Фуатіно,- згодився Гриф, усе ще дивлячись туди, де на яснозоряному обрії темніла пляма.- Ну, гаразд, піду скажу капітанові.

«Громовик» не міняв курсу, і скоро вже можна було навіть розрізнити обрис острова, далі почувся сонний хлюпіт прибою та бекання кіз; із суходолу дмухнув вітер, напоєний квітковими пахощами.

- Якби не ущелина, то такої ясної ночі можна було б зайти в протоку,- з жалем зауважив капітан Глас, дивлячись, як стерничий міцно прив’язує стерно.

Шхуна кинула якоря за милю від берега, чекаючи світанку, щоб тоді спробувати переплисти небезпечну протоку до острова Фуатіно. Була справжня тропічна ніч, ніщо не заповідало дощу чи бурі. На прові покотом полягали спати матроси-раятейці, а на кормі, так само недбало, поклалися капітан, помічник та Гриф. Лежачи на вкривалах, вони курили й сонно розмовляли про Матаару, королеву Фуатіно, та про кохання її дочки Наумоо й Мотуаро.

- Таки правда, вони романтичний люд,- сказав Браун, капітанів помічник.- Не менше за нас, білих.

- Авжеж, такі романтичні, як Пільзах,- засміявся Гриф,- а це вже щось важить. Коли він утік од вас, капітане?

- Одинадцять років тому,- з озлістю озвався капітан Глас.

- Розкажіть мені,- попросив Браун.- Я чув, ніби відтоді він ніколи й не виїздив з Фуатіно. Це правда?

- Щира правда,- буркнув капітан.- Закоханий у свою жінку, в те ледащо. Вкрала його в мене, а добрий був моряк, кращого й не знайти, дарма що голландець.

- Німець,- поправив Гриф.

- Це все одно,- відказав той.- Того вечора, як він зійшов на берег і Нотуту глянула на нього, море втратило доброго моряка. Мабуть, вони відразу вподобали одне одного. Не встигли ми й озирнутись, як вона вже поклала йому на голову вінок з якихось білих квітів, а хвилин через п’ять вони вже гасали берегом, узявшись за руки та сміючись, наче двоє дітлахів. Гадаю, це він висадив динамітом той величезний кораловий риф у протоці. Щоразу я тут обдираю зі шхуни лист або й два мідяної бляхи.

- А що було далі? - допитувався Браун.

- Оце й усе. Пропав моряк. Одружився тієї ж таки ночі і вже більше не приходив на корабель. Другого дня я пішов його шукати. І знайшов у очеретяній хижі серед кущів. Справжній білий дикун - босий, заквітчаний і таке інше, сидить і бренькає на гітарі. Дурень дурнем. Попросив, щоб я переправив його речі на берег. Я послав його під три чорти. І це все. Завтра її побачите. Вони вже мають троє нащадків - чудових дітлахів. Я везу йому грамофон та цілу купу платівок.

- А потім ви зробили його своїм агентом? - запиті Грифа помічник.

- А що ж я мав подіяти? Фуатіно - острів кохання, а Пільзах був закоханий. До того ж він добре знав тубільців. Він виявився найкращим агентом з усіх, що я будь-коли мав. На нього можна покластися. Ось побачите його завтра.

- Слухайте, хлопче,- грізно звернувся капітан Глас до свого помічника.- Ви, може, теж романтик? Коли так, то лишайтеся на шхуні.