Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

- Гаразд,- з полегкістю мовив Голос.- Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

- Та де ж ви?

Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист - і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дригнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.

- Ну,- промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги,- то це все тобі мариться?

Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.

- Якщо ти ще будеш пручатись,- попередив Голос,- я дам тобі цим камінцем по голові.

- Здорово,- сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця.- Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!

Третій камінь упав.

- Все це - дуже просто,- сказав Голос.- Я - невидима людина.

- Верзіть собі казна-що,- відповів містер Марвел, кривлячись від болю.- Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.

- От і добре,- мовив Голос.- Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.

- Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер... поясніть мені, як ви це робите?

- Я - невидимий. Це головне. І зрозумій, що...

- Та де ж ви? - перебив його містер Марвел.

- Тут. За кілька кроків від тебе.

- Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви - просто повітря. Я - не якийсь неук!

- Правильно. Я - повітря, і ти дивишся крізь мене.

- Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви - тільки порожній голос, га?

- Та ні, я - такий самий, як і всяка людина,- я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я - невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

- Значить, ви таки справжній?

- Ну звісно, справжній.

- Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку,- попросив Марвел.- Тоді це не буде така чудасія.

Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.

- Оце маєш! - скрикнув він.- Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого... крім...- Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою.- Чи не їли ви хліба з сиром? - спитав він, тримаючи невидиму руку.

- Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

- Ага! Хоч ви - ніби й дух.

- Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.

- Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне,- сказав містер Томас Марвел.- Але як же це ви спромоглися, до дідька?

- Довго розповідати. І до того ж...

- А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.

- Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити... І побачив тебе...

- Боже! - зітхнув містер Марвел.

- Я підійшов ззаду, завагався... пройшов далі…

Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.

- Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І...

- Боже! - застогнав містер Марвел.- Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?... Невидимий!..

- Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!

- Стривайте,- сказав містер Марвел.- Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи Боже мій!

- Візьми себе в руки,- відповів Голос.- Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.

- Я вибрав тебе,- пояснив Голос.- Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи - і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина - могутня! - На хвилинку він замовк, щоб чхнути.- Але якщо ти викажеш мене,- вів далі Голос,- якщо ти не зробиш того, що я звелю...

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.

- Я не викажу вас,- запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців.- І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.

Коли паніка трохи вщухла, мешканці Айпінга почали тверезо обмірковувати незвичайну подію. Зараз же підвів голову скептицизм,- щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто на власні очі бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків,- можна було порахувати по пальцях. До того ж один з цих свідків, містер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні «Карети