Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

Розділ восьмий - надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джібінс, місцевий натураліст-аматор, дрімаючи на пагорку серед рівнини, де, як він гадав, милі на дві навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джібінс не побачив нікого, а проте голос чути було цілком виразно. Невидимець усе лаявся тими добірними й особливими слівцями, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши найвищої сили, голос почав стишуватися й, нарешті, зовсім завмер удалині, як здалося Джібінсові, в напрямі Алдердіна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, і все стихло. Джібінс не знав нічого про ранкові події, але те, що він почув, так його спантеличило і вразило, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якомога швидше спустився з пагорка та й подався до містечка.

Щоб уявити собі містера Томаса Марвела, потрібно запам’ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий і пухлий ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткі ноги ще більше підкреслювали це. Носив він пухнастий циліндр, а те, що різні шворки та шнурки від черевиків правили йому за гудзики на самих критичних місцях його туалету,- тільки свідчило, що він затятий парубок.

Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом - містер Томас Марвел усе робив неквапно - він приглядався до пари черевиків, що збирався приміряти. То були черевики найдобротніші з усіх, які йому траплялися останнім часом, тільки що занадто великі; та старі його черевики, дуже зручні в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкі підошви. Містер Томас Марвел ненавидів велике взуття, але ненавидів він і сльоту. Зрештою він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; а тим часом день стояв чудовий, і нагальної роботи в нього не було, то він і вирішив поміркувати над цим питанням. Отож він мальовничо виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.

- І все ж таки це черевики,- сказав Голос.

- Подаровані черевики,- відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них.- І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.

- Гм! - озвався Голос.

- Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І - чи повірите? - в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства... А от тепер вони мені підсунули, маєш!..

- Паскудне графство! І люди препогані,- промовив Голос.

- Правда ж? - сказав містер Томас Марвел.- Боже! Ну й черевики! Хай їм!

Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти,- не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч - і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.

- Де ви? - спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.

- Що це я, п’яний? - пробурмотів містер Томас Марвел.- Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння...

- Не хвилюйтеся,- промовив Голос.

- Годі вже вам фокуси виробляти! - крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги.- Де ви? Буду я ще хвилюватись!

- Не хвилюйтеся! - повторив Голос.

- Зараз ви хвилюватиметесь,- погрозився містер Томас Марвел.- Де ви? Хай лишень я побачу вас...- А може, ви поховані? - спитав він, помовчавши.

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.

- Пі-у-їт! - цвірінькнула десь далеко вертихвістка.

- Теж мені пі-у-їт,- сказав містер Томас Марвел.- Тепер зовсім не час клеїти дурника.

Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.

- Не доведи господи! - сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку.- То я випив. Так я й думав.

- То не сп’яну,- промовив Голос.- І з нервами у вас гаразд.

- О-о! - протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло.- То я випив,- безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись.- Але можу присягтись, що я чув голос,- прошепотів він.

- Звичайно, чули.

- От знову! - вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.

- Не будьте дурнем! - гукнув Голос.

- Це вже я збожеволів...- сказав містер Томас Марвел.- Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це - привид.

- Ні те і ні те,- мовив Голос.- Слухай.

- От бевзь,- сказав містер Марвел.

- Та стривай же! - Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.

- Ну? - зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.

- То ти думаєш, що це примарилось?

- А то ж як? - спитав