Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула

Тільки-но піднялась штора на протилежній стіні, як перед Северсоном з явились залиті яскравим світлом прожекторів будови старовинної архітектури.

— Щось схоже на московський Кремль, яким я його знаю з фотографій… — нерішуче сказав Северсон після довгої паузи.

— Так, це Кремль, — спокійно погодилась Наташа.

— Ви жартуєте?! — Северсон швидко обернувся, допитливо зазирнув у вічі дівчини. — Оці башти й кам’яна стіна справді… Але хмарочоси… Ні, ні, це не Москва!

— Це — Москва… Москва! — посміхнулась дівчина. — Вірте мені. Я тут народилась.

Северсон недовірливо знизав плечима, ще раз обвів поглядом краєвид.

— А звідки… взялись палаци?

— Ну, ясно, їх було побудовано.

— Ні, ні, це — не Москва, — вперто повторював Северсон. І вже з того, що Наташа не заперечувала, а тільки лагідно похитала головою, він зрозумів, що дівчина каже правду. — Отже, Москва… Більшого сюрпризу ви не змогли б мені риготувати, панн… Наташо. Кажете, палаци було збудовано… Але поясніть, чому я про них навіть не чув? Мені не віриться, щоб про таку сенсацію не написали газети всього світу… — Северсон рвучко обернувся. — Значить, я в комуністичній Росії?

Наташа мовчки кивнула головою.

— Щодо одного наші газети праві… — вимушено посміхнувся Северсон. — У вас дійсно відбуваються такі події, про які світ не має ніякого уявлення. Запевняю, що в Норвегії ніхто навіть не догадується, яка насправді Москва і як високо розвинене у вас телебачення… Або’ж наші газети замовчують ваші досягнення навмисне, або ж, даруйте, ви страшенно потайні, і не допускаєте за кордон ніяких повідомлень про ваше життя.

— Ваше перше припущення ближче до істини, — стримано відповіла дівчина.

— Отже, наші газети… Це мене обурює… Обіцяю сьогодні ж написати своєму приятелю Олафсену про все, що я тут побачив. Попрошу його, щоб він опублікував мій лист у “Норгес Фолк”. Він знайомий з шеф-редактором, і той, безперечно, виконає його прохання… Не бійтеся: перш ніж надіслати листа, я дам його вам прочитати, щоб не зрадити які-небудь державні чи наукові таємниці.

— Будь ласка, пишіть, кому завгодно і що завгодно. Ми ні перед ким нічого не приховуємо… Хвилиночку, я принесу вам письмове приладдя.

Від допитливого ока Северсона не приховалося те, що Наташа Орлова була збентежена.

Северсон почував себе дедалі краще. Непомітно, поступово до нього повертались життєрадісність і енергія, наповнювались силою м’язи. Очі звикали до денного світла, ноги зміцніли. Щораз більше поширювався для хворого діапазон можливого, а одного вечора Наташа Орлова нарешті сказала, що академік Тарабкін дозволив йому зробити першу прогулянку по місту.

Тієї ночі Северсон спав неспокійно, і тільки-но до кімнати зазирнув ранок, схопився.

Наташа прийшла точно о восьмій. Северсон вперше побачив її не в халаті і зразу майже не впізнав: на ній був елегантний світлозелений костюм і кокетливо зсунутий набакир берет. Дівчина принесла верхній одяг і для свого підшефного.

— Переодягніться, прошу! — сказала вона невластивим їй трохи офіціальним тоном. — Я чекатиму вас біля головного ліфта.

— Буде виконано! — жартівливо козирнув Северсон.

Через кілька хвилин вони вже були на горішній терасі палацу. Наташа приводила його сюди не вперше: звідси відкривався чудесний краєвид. Але сьогодні дівчина попрямувала ліворуч, до майданчика, де вишикувався довгий ряд вертольотів. Зрозумівши її намір, Северсон трохи збентежився:

— Чи не хочете ви часом, щоб я заліз у такий підозрілий літак? Адже я все-таки льотчик і звик до крил… А що, коли верхній гвинт зрадить?.. Гепнеш на землю, а тоді лікуйся знову?.. — він жартував, але досить вимушено. — Не гнівайтесь, Наташо, — волію ходити пішки.

— Ваше бажання для мене — наказ! — пожартувала в свою чергу дівчина. — Якщо не хочете піднятись у повітря — то опустимося під землю.

Ліфт швидко переніс їх до великої красивої станції метро. Северсон з цікавістю оглядав стіни, інкрустовані мармуром, барельєфи і статуї.

— У ваших архітекторів непоганий смак! — сказав він схвально.

Метро було справді чудесне. Комфортабельний сигароподібний вагон блискавично мчав від станції до станції, і кожна з них відзначалась своєрідністю планування, оригінальним архітектурним оздобленням.

Після десятихвилинної подорожі Северсон і Наташа вийшли з вагона і піднялись ескалатором на поверхню, просто у великий парк.

— Мені не подобається, Наташо, що ми обдурили власників метро, — раптом сказав Северсон напівжартома.

Наташа подивилась на нього спантеличено.

— Власне, нашу провину легко виправити… — Северсону стало прикро за свою нетактовність. — Коли будемо їхати назад, купіть по два квитки, от і все. Я в боргу не залишусь. Як тільки повернусь до Норвегії, розрахуюсь з вами за все…

— Ах, он у чому справа! — весело засміялась дівчина. — Ні, Северсон, я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москві не платять…

— Чому?

— Ну, бачите… — Наташа вдала з себе заклопотану. — Даруйте, я хочу насамперед дізнатись, які ваші побажання щодо плану сьогоднішньої прогулянки?

— Я хотів би оглянути місто, а також відвідати який-небудь палац. Але чи дозволять нам туди зайти?

— А чом би й ні? — здивувалась Наташа. — Це — звичайні житлові будинки.

— Тоді ходімте в отой… — сказав з погано прихованою недовірою Северсон. — Не заперечуєте?

— Прошу, прошу! — лукаво посміхнулась Наташа.