Тагере Мафі - Знищ мене

які я більше не здатна придушувати, моя гідність розчиняється в сльозах, напруга останнього тижня роздирає шкіру на клапті.

Я не можу навіть дихати.

Я не можу вхопити кисню, мене вивертає на сорочку, але блювоти немає, я чую голоси і бачу обличчя, яких більше не впізнаю, відлуння слів і думки так переплутуються, що я не розумію, чи досі притомна.

Мені здається, я справді збожеволіла.

Мене піднімає в повітря. Я немов пір’їнка в його руках, він проходить крізь натовп солдат, яким цікаво глянути, що там відбувається, і на мить мені все одно, що я не повинна цього хотіти. Я хочу забути про те, що маю його ненавидіти, що він мене зрадив, що він працює на тих самих людей, які хочуть зруйнувати той мізер, який ще залишився від людської цивілізації; моє обличчя заривається в м’яку тканину його сорочки, щока притиснута до його грудей, він пахне силою та сміливістю, і весь світ потопає в дощі. Я хочу, щоб він ніколи не відпускав мене. Шкода, що я не можу торкнутися його шкіри, я хотіла б, щоб між нами не було перепон.

Реальність гатить мене в обличчя.

Приниження прострілює мій мозок, відчайдушний сором затьмарює свідомість; кров бухає до голови мені, проступає крізь шкіру. Я хапаюся за його сорочку.

– Ти можеш мене вбити, – кажу я йому. – У тебе ж є пістолети.

Я викручуюся з його обіймів, і він міцніше притискає мене до себе. На його обличчі жодної емоції, крім несподіваного напруження в щелепі й руках.

– Ти можеш просто вбити мене, – благаю я.

– Джульєтто…

Його голос суворий, на межі відчаю.

– Будь ласка.

Я знову завмираю. Знову безсила. Я тану, енергія витікає з моїх кінцівок.

Ми стоїмо навпроти дверей.

Адам бере картку-ключ і проводить по чорній скляній панелі, вбудованій біля ручки, і сталеві двері розчиняються. Ми заходимо всередину.

Ми самі в новій кімнаті.

– Будь ласка, відпусти мене, – кажу я йому.

Посередині ліжко королівських розмірів, пишний килим прикрашає підлогу, у стіні навпроти вбудовано гардероб, люстри звисають зі стелі. Ця краса така гнила, що я не можу на неї дивитися. Адам обережно опускає мене на м’який матрац і робить маленький крок назад.

– Думаю, на якийсь час ти залишишся тут, – говорить він.

Я заплющую очі. Я не хочу думати про нелюдські тортури, що чекають на мене.

– Будь ласка, – кажу йому. – Я хотіла би побути сама.

Глибоке зітхання.

– Це неможливо.

– Що ти маєш на увазі? – я повертаюся.

– Я маю наглядати за тобою, Джульєтто.

Він вимовляє моє ім’я немов зітхання.

– Варнер хоче, щоб ти зрозуміла, що він тобі пропонує, але тебе досі вважають… загрозою. Він призначив мене на це завдання. Я не можу піти.

Я нажахана.

– Ти житимеш зі мною?

– Я живу в бараках на протилежному кінці цієї будівлі. З іншими солдатами. Але так, – він прочищає горло, не дивиться на мене. – Я переїду сюди.

Біль пронизує мій живіт і розходиться нервами. Я хочу ненавидіти і засуджувати його, хочу волати, але не можу, бо все, що бачу, – це восьмирічного хлопчика, який навіть не пам’ятає, що він був найдобрішою людиною, яку я пізнала в житті.

Я не хочу вірити, що все це відбувається насправді.

Я заплющую очі й опускаю голову на коліна.

– Тобі треба одягтися, – говорить він за мить.

Я піднімаю голову. Кліпаю, немов не можу зрозуміти, про що він говорить.

– Я одягнена.

Він прочищає горло, але намагається залишатися спокійним.

– Тут є ванна кімната.

Він жестом вказує на неї. Я помічаю в кімнаті ще одні двері, і раптом мені стає цікаво. Я чула розповіді про людей, що мають ванни у своїх спальнях. Думаю, вони не прямо в спальнях, але досить близько. Я зісковзую з ліжка й прямую туди, куди вказує його палець. Коли я відчиняю двері, він продовжує:

– Тут ти можеш взяти душ і переодягтися. Ванна – єдине місце, де немає камер, – додає він за якусь мить.

У моїй кімнаті камери.

Звісно.

– Там ти можеш знайти одяг.

Він киває на гардероб. Раптом мені здається, що його щось муляє.

– І ти не можеш піти? – питаю я.

Він потирає чоло та сідає на ліжко. Зітхає.

– Ти маєш приготуватися. Варнер чекатиме тебе на обід.

– Обід? – здається, мої очі зараз вилізуть на лоб.

– Так, – похмуро відповідає Адам.

– То він не збирається мене катувати? – мені соромно за полегшення, що вчувається в моєму голосі; напруга, яку я не усвідомлювала, спала, її підживлював мій страх.

– Він збирається запросити мене на обід?

Я навіть не уявляю, як смакуватиме справжня їжа.

Адамове обличчя знову стає непроникним.

– Ти маєш поспішати. Я покажу тобі, як усе працює.

Я не встигаю запротестувати, як він уже у ванній, і мені доводиться йти за ним. Двері досі відчинені, він стоїть у маленькій кімнатці, повернувшись до мене спиною, і я не розумію чому.

– Я знаю, як користуватися ванною, – говорю йому.

Він повертається дуже, дуже повільно, і мене накриває паніка. Зрештою він підводить голову, але його очі бігають туди-сюди. Коли він дивиться на мене, його зіниці розширяються, а чоло насуплюється. Права рука стискається в кулак, а один палець лівої руки він підносить до вуст. Він наказує мені мовчати.

У мене все всередині обривається.

Я знала, щось насувається, але ніколи не думала, що це буде саме Адам. Я не думала, що він буде тим, хто мене скривдить, катуватиме мене, змусить жадати смерті більше, ніж раніше. Я навіть не усвідомлюю, що плачу, доки не чую власний хрип і не відчуваю мовчазних сліз, що котяться обличчям, і мені так соромно за свою слабкість, але якійсь частині мене все одно. Є спокуса благати, просити пощади, схопити його пістолета і самій покласти всьому край. Відчай – єдине, що мені залишається.

Він, здається, помічає мою раптову істерику, бо його очі широко розплющуються, а рот розтуляється.

– Ні, Джульєтто, я не… – він тихо щось собі бурмоче. Здіймає до чола кулак, обертається, тяжко зітхає, перетинає маленьку кімнатку. Знову бурмоче.

Виходить, не обертаючись.

Цілих