Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

під дно океану на величезну відстань і вели до склепів, де, якщо судити з даних мікроскопічного аналізу, колись були величезні запаси їжі, одягу, сировини.

Певне, рапанурські багатії дуже довго готувалися до страшного «кінця світу», маючи на меті пересидіти отут лихий час. Щось перешкодило їм здійснити свій задум. Може, землетрусом завалило вхід до катакомб, а може, наступ моря був занадто навальним. В усякому разі, геолог Стун-Ай натрапляв тільки на купки попелу серед кайданів у незакінчених штольнях. То, мабуть, був прах рабів-будівельників.

Трильйонер щедро винагородив молодого вченого. Він дав йому чекову книжку на десять мільйонів дайлерів, присвоїв титул наукового радника… і запроторив Стун-Айя у відкритий ним підземний світ. Геолог став шеф-інженером грандіозного будівництва в глибинах острова Свята.

Штольні й галереї, прокладені рабами вісімнадцять тисяч років тому, з честю витримали іспит. Однак містер Кейз-Ол наказав зміцнити свою майбутню столицю ще дужче. Незчисленні майстри спеціальними машинами заливали розтопленою сумішшю каменю й металу стіни розширених і випростаних коридорів, пробивали нові тунелі, велетенські зали, сховища та склепи. Разом з тим заповнювались усі отвори та пустоти над підземним містом. Навіть коли б острів Свята зовсім було стерто з лиця планети, споруда, яка залягала під ним, не зазнала б ніякої шкоди. Вхід до Уранії, як назвав це місто Кейз-Ол на честь всемогутнього атома урану, лежав на дні океану, і досягти його можна було тільки спеціальним підводним човном.

Будівництво проводилося в найсуворішій таємниці. Турбоплави, що постачали острів сировиною та устаткуванням, не доїжджаючи до мети кількасот миль, передавали свій вантаж підводним човнам, ті скидали його в герметичних скринях у кінці одного з тунелів — десь дуже далеко від головного входу.

Ніхто, крім Стун-Айя, не знав плану підземного міста. Тільки він один лишився з тих, що починали будівництво. Всі інші, потрапляючи до Уранії, були приречені на знищення. Раз у три-чотири роки весь персонал будівництва нагло вимирав. Це відбувалося тому, що в заздалегідь визначений містером Кейз-Олом день Стун-Ай пускав у вентиляційну систему певну кількість нервового газу. Смерть наставала так швидко, що жоден з в'язнів не встигав попередити своїх наступників про жахливу небезпеку.

Здавалося, ніхто ніколи не міг би дізнатися про існування підземної столиці містера Кейз-Ола. Проте вже давно ходили глухі чутки про загадкове будівництво в глибинах Бурхливого океану. І ось, нарешті, прогриміло слово «Уранія». Першим, хто це слово почув і кинув його в світ, був нікому не відомий підліток, на ймення Айт.

Воно прозвучало для нього тихим шелестом старовинних паперів у сні про шукачів скарбів.

— …Уранія! Це така каторга, якої б не вигадав, мабуть, сам диявол! Дивись, я зовсім сивий…

Айтові заважає оце шепотіння. Він прислухається. Здається, десь гримнув постріл. Може, то пірати вже напали на корабель?

— …То нічого, любий, нічого! Головне, що ти живий! Але що ж це я? Ти, мабуть, голодний?

— Потім, потім, люба! Не можна гаяти й хвилини. Збуди Айта.

Айт схоплюється з ліжка, кліпає спросоння очима і раптом кам'яніє: перед ним той, хто найлюбіший у світі — взірець мужності, розуму, сили…

— Батьку! — кричить він, забувши про осторогу. — Батьку, ти живий?

Запитання — зайве; воно безглузде, бо власні очі стверджують: так, живий! Але спробуйте-но збагнути все в одну мить, коли просто над батьком висить його портрет у жалобній рамці, а у вухах бринять скорботні слова з повідомлення «Електротехнічної компанії містера Кейз-Ола»: «…загинув під час нового випробування апаратури»! І саме сьогодні треба одержувати мізерну пенсію від «Компанії».

— Так, живий!.. — Батько притискає Айта до грудей міцно-міцно, аж йому перехоплює дух. — Хлопчику, як же ти виріс! Я, мабуть, і не впізнав би тебе! Два роки тому ти…

Але мати перебиває: досить, досить, не можна баритись. Зчиняється метушня — сім'я кидає свою хату назавжди, і треба забрати найцінніше.

А потім шалена гонка вночі на автомашині. Сліпучі вогні Дайлерстоуна. Злиденний Броклайн. Крихітна кімнатка на чотирнадцятому поверсі брудного готелю. Батько, який, кусаючи губи, нервово щось пише, перекреслює і знову пише. І мати, її тихий голос: «Не треба, любий! Це нічого не допоможе! Всі вони продалися Кейз-Олові».

Усе це відбулося в одну-єдину ніч. На світанку батько прочитав написане, і в Айта волосся заворушилося на голові. Коли б про Уранію розповів хтось інший, а не найдорожча в світі людина, Айт не повірив би. Який жах!

А батько розповідав так хапливо, наче знав, що йому лишилося жити кілька годин.

— …Можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти… Я присягнувся розповісти всьому світові про Кейз-Олову таємницю. Айте, любий, — все може статися — запам'ятай: треба знищити Кейз-Ола, цього скаженого пса! Я написав про найголовніше. Газета робітничої партії — «Голос робітника» — надрукує.

— Не треба, любий… — з тоскною приреченістю повторювала мати. — Ну, хоч не підписуй свого імені!

— Ні, ні, люба!

Він таки й не підписав. Але рукопис до редакції поніс сам. Айт більше не бачив його.

Вечірні дайлерстоунські газети, як завжди, повідомили про низку пригод. Вкоротив собі віку невідомий, що вистрибнув з вікна редакції газети «Голос робітника». Отруїлася недоброякісними консервами літня жінка в готелі «Комфорт». Поліція за різні злочини заарештувала за день дев'ятнадцятеро монійців. Гангстери забили чотирьох. І ніхто з читачів вечірніх газет не знав, що в цьому списку першими були Айтові батько та мати і всі ті, хто хоч краєчком ока зазирнув у небезпечний рукопис. Агенти Кейз-Ола виявились дуже оперативними. Айт уцілів чудом. А втім, яке там чудо? Мати, певне, знала, що на них чекає. Ледве батько вийшов, вона послала Айта з речами зняти невеличку кімнату десь у протилежній частині Дайлерстоуна. Вона переконливо доводила, що треба негайно змінити квартиру. Айт повірив їй… а тому й не побачив її більше.

День радості став для Айта днем печалі. І того дня скінчилося Айтове дитинство.

О, цей