Олег Костянтинович Романчук - Право на істину, Олег Костянтинович Романчук

келих. Вдоволено заплющив маленькі, масні, схожі на поросячі, очиці, дослухаючись, як булькає смаковите вино, заповнюючи бездонне черево.

Погодя розплющив очі й підозріло вшпинився в Гієрокла. Похмуро кинув:

— Ти хто — язичник? Сьогодні у Феодосія надто багато язичників.

Подумавши, додав:

— Однак мені здається, що ти не вкінець зіпсований поганин. Як знати, можливо, ще дасишся навернути себе на справжню віру. Сідай.

Гієрокл мовчки всівся поруч з монахом, в якому безпомильно впізнав одного з константинопольських зайд, котрі мало не щодень прибували до Александрії зміцнювати Христове вчення. Ці пройдисвіти не гребували будь-якими засобами, що вели до мети. Вони справно відробляли харчі єпископа Кирила, який конче хотів зробити Александрію християнською. Наступник і родич Феофіла не цурався найпідлотніших методів, прагнучи беззастережно правити містом. Проживши п’ять років у Сахарі пустельником-відлюдником, він фанатично насаджував нову віру. Забороняв будь-які розваги. Тільки церква і молитва повинні були стати єдиною розрадою людській дуті та розуму.

Амоній, — так звали монаха, — взявся переконувати Гієрокла у всесильності та всемогутності Всевишнього, який дарує вічне блаженство будь-кому, хто дотримується вчення його учня — мудрого й смиренного назаретянина.

Вино таки робило свою справу. З кожним ковтком монах п’янів, язик його здерев’янів, зробився неслухняним. Амоній плів найбезглуздіші нісенітниці. За його словами, незаперечні істини існують лише в священному писанні і уповні можна довіряти лише одкровенням Луки, Матфея та їм подібних вірних учнів Христових. Або ж такому вірному і безпомильному ревнителю справжньої віри, як єпископ Кирило.

Коли ж Гієрокл обережно висловив сумнів у справедливості тверджень Амонія, монах вмент протверезів. Очі його налилися кров’ю, бичачий карк набряк. Скидався цієї миті на розлючену тварину.

— Не кощунствуй, язичнику, — просичав. — Всевишній уже підняв десницю. Горе грішникам і тим, хто не хоче скоритися. Зваж гарненько. Ти ще можеш порятуватися.

Криво всміхаючись, по-змовницьки нахилився до Гієрокла і, бризкаючи слиною, злостиво мовив:

— Клятій александрійській язиччиці, що підбурює чернь, небавом прийде кінець. Не сьогодні-завтра Гіпатія переступить поріг обителі Вельзевула. Ніхто вже не порятує її. Ха! Цій гріховодниці забракло глузду прийняти Христове вчення. Натомість вона продовжує збирати у своєму домі христопродавців і втовкмачувати їм грішні мислі. Всевишній довго терпів таку насмішку, але його доброта теж не безконечна. Цю розумницю давно слід було приструнити! Вона найперша подає приклад непокори.

Монах раптом вмовк, сполохавшись, що вибовкав зайве. Сторожко дивився на Гієрокла, немов сподівався розпізнати хід його думок. Але даремно. Молодий еллін скам’яніло позирав на вогонь. В голові його роїлись уривчасті думки. Ніяк не міг зосередитись. Невже почуте правда? Страшний здогад обпалив Гієрокла, боляче зачепив серце, яке розпачливо затріпотіло. Невже Учительці загрожує небезпека? Чи не тому хотів його бачити префект Орест?

Певно, на обличчі Гієрокла відбилося внутрішнє хвилювання, бо Амоній підозріло втявся палаючими очима у співрозмовника.

— А ти, бува, не наслухався цієї блудниці? Якщо так — тоді начувайся!

Гієрокл силувано всміхнувся. Заперечно похитав головою. Монах, здавалося, заспокоївся і притишено мовив:

— Твоє щастя, язичнику. Вже ніхто і ніщо не порятує проклятої богом. Пекельні муки чекають її.

Зареготав. Несподівано урвавши сатанинський сміх, погрозливо мовив:

— Замкни вуста і забудь усе, що чув…

Лиховісним вогнем спалахнули очі фанатика. Гієрокл мимовільно здригнувся. Такий і справді піде на все. Але хіба він, Гієрокл, мовчатиме?

* * *

Префект Орест давно прочув про небезпеку, що чорною хмарою нависла над його вірним дорадником. Він попередив славну Гіпатію про підступні заміри єпископа Кирила і благав чимскоріш полишити Александрію. Він також би рушив з нею світ за очі з цього ошалілого міста…

І Орест, цей мужній, сильний чоловік, розповів Гієроклу, що давно кохає чарівну жінку, справжню “перлину мудрості”. Понад усе хотів мати її за дружину. Але… вінець своїх мрій Гіпатія бачила лише у філософському покликанні. І річ не в честолюбстві чи марнославстві, про яке бовкали заздрісники. Дочка славного Теона направду була посестрою Істини, справжнім дитям Природи, яку прагнула осягнути, осмислити.

Єдина жінка поміж, поважаних мужів Александрійського магістрату! Але навіть сивочолі старці пройнялися повагою до її гострого і гнучкого розуму. І нікого, окрім ворогів, не дивувало, чому саме її, а не когось іншого префект покликав у дорадники.

Три літа тому, по смерті єпископа александрійського Феофіла, це місце посів його племінник Кирило. Такий же заклятий ворог усього еллінського і язичеського. Він і не приховував своєї нетерпимості до Гіпатії-філософа. Іноді потай, а частіше відкрито боровся проти магістрату. Домагався цілковитої, беззастережної влади над містом.

Але не просто було здолати префекта Ореста й мужню жінку. її не лякали погрози. Лестощі й загравання також були безсилі. Гіпатією захоплювались усі. Навіть вороги. Звичайні люди і умудрені житейським досвідом учені мужі натовпом сунули до Мусейону, коли з мовниці виступала Гіпатія. Вона рівно говорила з усіма. Чи то з багатолюдним натовпом просто на вулиці, чи з численними учнями в своєму будинку. З усіма, хто хотів осягнути невідоме, довідатися більше, вона щедро ділилася знаннями.

Зарозумілий і пихатий Кирило не міг пробачити Гіпатії її розуму, щирості до простолюду, а чи не найбільше його дратувала довіра і повага до неї магістрату, який церква хотіла прибрати до рук. За очі називав Гіпатію “духовною дочкою Юліана Відступника”.

— Вона надто щира і добросердна, Гієрокле, — важко мовив Орест. — Тому і не йме віри нечуваній підлоті, що шириться довкруж.

І тут же, ніби сумніваючись у своїх словах, вголос запитав, ні до кого не звертаючись:

— А може, й справді Гіпатія не хоче рятунку?..

— Не вірю, що Гіпатія змирилася з долею, — поривчасто, але якось розгублено мовив Гієрокл.

— Ти так вважаєш? — немов прокидаючись з дрімоти, спроквола озвався префект. — Як знати, можливо, Гіпатія послухає тебе. Тим більше, що ти на власні вуха чув п’яні похваляння й погрози цього вошивця Амонія. Так… Єпископ александрійський виявився меткішим, ніж я вважав. Ці покидьки баритися не будуть…

Запала тягуча мовчанка. Гієрокл не зводив з Ореста занепокоєного погляду. Що скаже він, досвідчений