Віталій Масловський - З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський

Іван Кедрин (псевдонім Івана Рудницького) (1896–1995). Відомий в Галичині в 20–30-ті роки і тривалий час в середовищі українськрї еміграції журналіст і політичний діяч, літератор і політолог. В 20–30-х роках був співредактором газети «Діло», органу партії Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яка в націоналістичному русі Західної України (особливо Галичини) стояла на лівоцентристських позиціях. Цю позицію займав і Іван Кедрин, який не змінив її і в повоєнні, вже емігрантські, роки життя.

І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи «Акт 30 червня 1941-го», не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була «подією позитивною», бо «показала живучість ідеї української державності», а водночас в ній «існують поважні ідеї». 54

Ми вже вказували на те, що «Акт» мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає «прикрим моментом» всього «Акту 30 червня». І ось чому:»… насувається порівняння з усіма іншими… актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і «творити новий лад». Співпраця з центральними державами (тобто з кайзерівською Німеччиною і цісарьскою Австро-Угорщиною — В.М.) після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав — Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР (Української Народної Республіки — В.М.) з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. «Акт 30-го червня» був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького — бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червеня, які «творили» українську державу?!» 55 (Виділено мною — В.М.). Погодьмося, що тут резонно сказано, що автори «акту» не мали ні території, ні влади, ні народу, та й елементарних повноважень на таку акцію.

І. Кедрин вказує і на наступний «прикрий момент»: «Акт проголошення» був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією…». Тут ще треба обов'язково додати: і без елементарної згоди українського народу Галичини, а тим більше всієї України!

«Прикрим моментом» є і фальшування навколо «пастирського листа» митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється «Акт 30 червня». Кедрин в статті вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці, по суті, обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями «українського» (тобто націоналістичного) напрямку.

І під кінець автор зауважує:

Така позиція І. Кедрина стосовно «Акту 30-го червня». В ній, звичайно, є чимало суб'єктивного, але й багато такого, що допоможе читачу пізнати суть цієї події.

Як оцінюють «Акт 30 червня 1941-го» самі його творці

Звернемося, перш за все, знову до книги спогадів Я. Стецька, яка так і називається «30 червня 1941». Представимо читачам кілька характерних застережень її автора.

Але спочатку звернемо увагу на «Вступне слово» до книги, написане творцем українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, де він визначає «суть Акту 30 червня» як «безкомпромісове проголошення своєї Правди» і називає цей акт «волею «лицарів абсурду». Тут, зрозуміло, «лицарі абсурду» визначаються Донцовим похвально, як герої України.

На початку книжки Я. Стецько «принципово» ображається, що його та всіх націонаілстів називають фашистами, а він же, виходить, робив тільки «спробу нав'язати взаємини з німецькою державою як можливою допоміжною силою в нашій боротьбі проти Росії»57 (Виділено мною — В.М.). Як бачите, читачу, «лицар абсурду» називає гітлерівську Німеччину «допоміжною силою»! Значить Стецько, вважав, що головною силою в боротьбі проти Радянського Союзу були вони, войовничі українські нацоналісти.

І далі:

«Наші опоненти дуже нечесно засуджують наші методи боротьби в Україні, мовляв, ОУН деморалізувала молодь, слухалася й зачитувалася в творах і візіях Донцова, який її розкладав, але якраз від тої ж ОУН очікували і ті опортуністи у той страшний час поради, захисту, рішення. Отже, наша мораль і ідеологія Донцова, видно таки давали нам героїчну міць, витривалість і рішучість станути до загину за велику справу!..» 58, — патетично заявляв Стецько.

Сьогодні шанувальники «Акту 30-го червня 1941-го» представляють акцію бандерівців, як «самовільну», «самостійну», «доконану» і «героїчну». Стецько ж визначає, що тій акції активно сприяли «чинники» гітлерівської Німеччини:

І далі Стецько продовжує ту ж лінію:

І далі Стецько декларує дещо бадьоріше:

Всі ці викрутаси і маніпуляції, як видно, творилися Стецьком для виправдання перед своїми ж спрільниками та з метою звичайнісінької демагогії. З приводу цього досить слушно зауважив історик в діаспорі Фелікс Кордуба в статті «Der Generalplan «OST»: 61 «На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ні одна людина, яка б основано звернула увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III рейху. Головна увага із більшовизмом та іншими окупантами українських земель і щораз то більшому «союзно-концепційному» орієнтуванні на націонал-соціялізм, як головну протибільшовицьку силу в Західній Європі…»

В цьому докорі колишнього вояка 14-ї гренадіерн дівізіон СС «Галіцієн» Фелікса Кордуби є певний резон.

БАНДЕРІВСЬКА ОУН В РОКИ ВІЙНИ

Які цілі ставили бандерівці

На це питання ми вже в значній мірі відповіли в попередніх матеріалах. Вірніше сказати так: на це питання вже частково відповіли документально самі ж функціонери (Бандера, Стецько та ін.) ОУН-бандерівців. Однак, для повної ясності наведемо кілька програмових офіційних документів цієї організації напередодні та в час Великої Вітчизняної війни.

У грудні 1940 р. ОУН-бандерівців видала «Маніфест Організації Українських націоналістів під проводом Степана Бандери». Весь цей документ заповнений суцільними націоналістичними гаслами і примітивною пропагандистською демагогією. Наведемо лише кілька положень із цього документу.