Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець

«А я викликала таксі до першого під'їзду» — зловтішно прошепотіла сестра. — «а це в нас третій. Перейдеш через дах і в першому під'їзді спустишся. Ходімо, іще чаю нап'ємося, таксі буде хвилин за двадцять.

Після чаю Уляна, накинувши куртку, піднялася з братом сходами зі свого сьомого на дев'ятий поверх і вже звідти — на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч далеко унизу розкинулися дахи Західного сектора, всіяні сателітними антенами-тарілками, поміж них де-не-де випиналися вежі готелів: «Хілтон», «Маріотт», «Європейський-Гоф».

Уляна перехопила його погляд.

«Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бік.» — Уляна сумно всміхнулася. — «А квартири з вікнами на захід у нашому будинку отримують тільки співробітники обкому. І ще — дехто з органів. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тільки радіо— еф-ем. Ми тебе по радіо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п'єсу розказував. У тебе ж десь прем'єра незабаром…»

Та слід було поспішати. Вони пірнули в люк першого під'їзду, збігли до ліфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, ліфт, який саме стояв на дев'ятому поверсі, виявився у робочому стані. З'їхавши донизу, Шлойма залишився в під'їзді, а Уляна визирнула з вхідних дверей.

«Давай швиденько, таксі оно стоїть.» — вона всунула братові в руку якогось папірця і поцілувала у щоку.

Шлойма виступив на півкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в під'їзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабіни. По лампочці були помальовані шашечки, певно, гуашшю — не олійною ж фарбою вони могли бути помальовані. Хоча, якщо лампочку ніколи не вмикати…

Він швиденько гепнувся на продавлене сидіння поруч з водієм і видихнув «Поїхали». «Куди «поїхали»?» — перепитив водій, носатий і лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах і картатій тенісці. — «І ви ще свого талона не пред'явили.»

Шлойма зиркнув ліворуч. Крутоплечі постаті на лавці біля третього під'їзду щось запідозривши, позирали в їхній бік.

«Поїхали-поїхали.» — вже майже благально зашепотів Шлойма до водія, простягаючи йому папірця, отриманого від сестри. — «Виїдемо з двору, а там я скажу, куди їхати. Їдемо… Їдемо…» — вся рідна географія разом з топонімікою вмить вискочила кудись із голови. — «Їдемо… на Кузнєцова!» — сяйнула нарешті назва бодай однієї з вулиць у рідному місті, по сей бік Стіни. Крутоплечі постаті коло третього під'їзду вже потрохи рушили в їхній бік, про щось між собою перемовляючись.

Водій нарешті увімкнув запалення, подивився у дзеркальце й «Москвич» кількома ривками, з чахканням виїхав з двору.

Випірнувши між будинків поза магазином «Електроніка», вони звернули на Млинівську і лишивши ліворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленінської й Кузнєцова, яке сьогодні вранці Шлойма вже проїздив, хоча і в іншому керунку, перпендикулярно теперішньому. «Москвич» переповз перехрестя й з'їхавши ще метрів сто донизу, спинився. Шлойма поліз до кишені. Раптова думка про те, що він не має тутешніх грошей, полоснула по свідомості, але за секунду змінилася згадкою про банкноту в сто карбованців, отриману вранці від митника в обмін на стомаркову.

«Е нє, в мене з таких дєнєг здачі не буде.» — роздратовано протягнув водій, та потім, перевіривши купюру на світло, все ж відрахував цілих вісімдесят карбованців здачі, хоча на лічильнику світилася цифра 05.00. — «Все шо в кошельку було, ви в мене вибрали.»

Шлойма не хотів сперечатися. Вийшовши з авта, він найперш глибоко зітхнув, намагаючись ввібрати до легень якнайбільше повітря, та відчувши замість свіжості лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збіг сходами у парк.

Ці каштани, ці тополі, ці верби й липи пам'ятають тебе років так із тридцять п'ять. Ну так, до Рівного ви переїхали у шістдесят шостому. Чи у шістдесят сьомому? Тоді, до п'ятдесятиліття жовтневої революції міські власті кардинально змінили центр міста. Зруйнувавши кілька кварталів, заклали площу Леніна з пам'ятником Ленінові ж посередині. За спиною вождя звели кінотеатр «Жовтень», кінотеатр широкоформатний, чим страшенно пишалися й тільки так іменували його в пресі й службовій документації. Зараз це все — потойбіч, за Cтіною. Десь у середині дев'яностих місце вождя зайняв Тарас Григорович, а кінотеатр переназвали «Україною». Але тоді, ще за часів єдиного міста безпосереднє й близьке сусідство двох великих площ — Театральної та майдану Леніна-Незалежності змалку дивувало і дратувало тебе, як щось, погано задумане і ще гірше втілене.

А парк все той самий — великий, загадковий, притишений. Він вже давно пребуває таким. У сімдесяті-вісімдесяті парк був для тебе багато чим, майже усім: домом-не домом, але — приватним світом. Тебе не можна було назвати «неблагополучною дитиною», з дому ти не втікав, та все ж кожну вільну мить намагався провести тут, у парку. Нормальна реакція дитини лісового краю на відсутність лісу в безпосередній близькості. Парк розпочинався за кілька кварталів від п'ятиповерхової хрущовки, в якій тоді мешкала ваша родина. Шлях до центру міста — якщо не користуватися транспортом — лежав через парк. У парку знаходився каскад фонтанів, танцмайданчик, кінотеатр, атракціони — всілякі гойдалки з каруселями й чортовим колесом. Та перш за все парк був живим організмом, велетенським, зеленим, рухомим. Він дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому міста, він огортав кожного, хто вступав під гіллясте склепіння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бійка, перший дівочий поцілунок — скільки тих ініціацій пройшло в більшості мешканців міста (і в тебе особисто) у затінку цих кущів, на цих нерівно асфальтованих алейках.

Повільно крокуючи однією з таких алейок паралельно гранітному парапетові, Шлойма пригадав свої нічні повернення парком додому, на Московську, десь у першій половині сімдесятих. Він тоді ще не писав віршів, але вже декламував, і перемігши на шкільному конкурсі читців, потрапив до «сімки». Четверо хлопців і троє дівчат у традиційних тоді строях «білий верх, чорний низ» були неодмінною складовою всіх загальноміських урочистих вечорів: 8 березня, 1 та 9 травня, 7 листопада і 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно від німецько-фашистських загарбників. Час виходу «сімки» на сцену завжди припадав аж на кінець урочистих засідань, після довжелезної доповіді першого секретаря обкому з переліком