Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

про рок–музику, він дає нам слухати круті платівки, які йому привозять з–за кордону і яких у нашому музичному магазині «Мелодія» не купиш. Про Ігоря говорили, що він особисто знайомий з хардом Гаїні із «Круїза», платівка якого півроку тому з'явилася в продажу, що вдома він має на бабінах всього Гендрікса, — це просто атом! Перед нами на стіл ставлять замовлення. Риня, дивлячись на графинчик водяри, від задоволення потирає руки, акуратно бере його, кілька секунд тримає в руці й задоволено розглядає, здіймає ковпачок і наливає в чарки. Ми їх підносимо, киваємо Ігорю і його дамі, а він на весь зал голосно каже «мерсі», потім цокаємося з Ірою і Лянею. Риня надкушує бутерброд і говорить із Капустою про їхній майбутній відпочинок у Карпатах, вона зволікає з відповіддю, по розгубленому виразу обличчя видно, що ця пропозиція її застукала зненацька, каже, не знати, чи погодяться батьки. Ми з Лянею мовчки їх слухаємо, я розумію, що мені слід з нею заговорити, бо все це збоку, напевно, виглядає по–ідіотському. Розпитую, де навчається, живе. На превелике щастя, вона ходить в 11–у школу і живе біля 9–ї бурси. Слава богу, далеко не треба проводжати, від мого будинку близько. Риня пропонує піти на днях у кінотеатр, можна в «Україну» або «Мир». Навіть не знаю, що на це відповісти. Ляня несподівано каже, що в четвер її старі звалюють у Львів до родичів і що в неї буде вільна хата. Усміхнено й ніби невинно дивиться на мене, я трішки ніяковію від симпатичних очей. Ляня весело говорить, а я все розглядаю ніжні, лагідні губки, як вони рухаються, оголюють рівні білі зуби, розглядаю маленький носик і симпатичні ямочки, бля, які в неї ямочки, мій поршень знову оживає. Ляня, ти краще скажи йому, чим займаєшся, перебиває мої спостереження Риня й підморгує мені; да, да, скажи, підтримує його Іра. Ляня зводить на нас погляд, у неї такий вираз обличчя, наче її заскочили зненацька, посміхається й каже, що це несерйозно, це просто захоплення, в якому нема нічого особливого. Що «несерйозно»? — запитую її. Риня кумедно випалює «х–хе»: вона малює, але як! тобі таке навіть не снилося, дивиться на мене. Навіщо? — ніби жартівливо й водночас осудливо зиркає Ляня на нього. Риня заводиться, а хулі, хай Толян знає, з ким має справу, ти ж у нас — одна така, я більше нікого не знаю, хто б малював, і це дуже серйозно, ха, його обличчя розтягується в усмішці, це не пєцки–пуцки, а мистецтво, особливо й обережно промовляє він останнє слово. Я пирскаю зі сміху.

— Ти малюєш? — запитую в неї.

— Трішки.

— Ні фіґа собі «трішки»! — вигукує Риня, — вона цілі стіни розмальовує!

— Стіни? — здивовано дивлюся на Ляню. — Як це?

— Просто, — вклинюється Риня, через що Ляня не встигає відповісти.

— Риня, — дратуюся на нього. Вона каже, що цьому навчилася у свого троюрідного брата, який живе в Канаді й до якого їздила минулого року, він там у своєму коледжі найкрутіший бомбер… Риня від цього слова кривиться, чесно кажучи, ми обоє не вкурюємо, шо воно означає. Ляня, дивлячись на наші туманні вирази облич, сміється й пояснює, що бомбер — це той, хто розмальовує стіни у важкодоступних місцях, наприклад, на висоті, і ризикує мати неприємності з поліцією; розповідає, як її брат Майк в Оттаві розписує бетонні огорожі, гаражі або житлові будинки, а одного разу, коли він «оформив» офіс банку, його таки впіймали і він мав купу проблем.

— Навіщо ти це робиш? — запитую я.

— А? — замовкає вона й запитливо дивиться. — Навіщо? Навіть не знаю. Просто, в цьому є щось таке, чого я ніколи не відчувала.

— Не простіше купити папір, ну там, полотно…. на чому малюють художники?

— Ні, — кривиться вона, — маленькі картини, ні, ні, цього ніхто не бачить, тільки твої родичі, друзі і, може, ще кілька випадкових людей, а те, що я роблю, бачать усі. Розумієш?

Риня кліпає очима й каже: ну, тоді давайте вип'ємо. Перехиляємо чарки. Я на кілька хвилин відлучаюся від компанії, підходжу до столика Ігоря, він знайомить мене зі своєю тьолкою, ох, яка краля: з–під светрика випирають не груди, а атомні боєголовки (Ігор у цьому питанні шарить)… Перекидаюся з ним кількома словами, він каже, щоб на днях зайшов до нього, маю Інґві Малмстіна, захаваєш його інтро, тобі сподобається. Дякую йому і повертаюся до своїх. Риня тримає в руці напівпорожній графинчик і каже, закінчується нафта, розливає залишки по чарках, скільки водяри не візьми — її завжди мало, потім нахиляється до мене, торкнувшись губами вуха, шепоче, як тобі діваха? Толян, ти з нею забудеш, як тебе звати. Мені раптом здається, що ці слова чує Ляня, ми зустрічаємося з нею поглядами, і на її обличчі з'являється ледь помітна усмішка. Вона все почула, бляха, мені стає трохи соромно, і я, здається, знову червонію по вуха. Риня поривається купити ще по соточці, але ми його стримуємо, кажемо, пора звалювати. У кафешці я несподівано помічаю вбитого, наче німець під Сталінградом, Коновала, він стовбичить біля барменської стійки ще з двома наріками і втикає, спершись на неї. Бармен не звертає на нього уваги, показую цього придурка Рині, він змінюється, стає сердитим, дивиться на Коновала й кидає — цей дурік своє вже віджив; пауза; хай чєше своєю дорогою, даун тупорилий. Коновал зі своїми супутниками заходить у зал, туманними, сивими очима повільно обводить усе навколо, але нас не бачить. Я дивлюся на двох наріків, які стоять за його спиною, їхні почорнілі, виснажені обличчя мені незнайомі, один із них відкликає Коновала, і вони звалюють.

8

Через хвилин десять Капуста каже, що їй пора. Виходимо із «Зустрічі», але надворі Коновала не видно. Валимо по Карла–марла(Вул. Карла Маркса), два мєнти з пивного кабака витягують п'яного дядька й волочать, певно, в «акваріум». Біля центрального універмагу ловимо тачку, «ідемо на